У день літнього сонцевороту українці здавна шанували божества стихій вогню та води – осяйного Купала та головну русалку, Марену. Відтак, веселі розваги біля водойм та багаття, що супроводжують свято донині, є древнім обрядом очищення за допомогою води та вогню. Християнізація Русі не змогла викорінити ці споконвічні ритуали. Навпаки – церква трансформувала їх у специфічні обрядові дійства на честь празника вшановування Різдва Іоанна Предтечі. Так утворилося неймовірно колоритне й містичне свято двох діб, що вміщують у собі найкоротшу ніч року. Проте, через недоліки юліанської календарної системи, Івана-Купала чимдалі дужче віддалялося від власне сонцестояння. Так у наш час святкують його у ніч із 6 на 7 липня за світським календарем.
Ще до середини ХХ ст. на більшості території Полтавщини відбувалися купальські вогняні та водні обрядодії, які виконували окремо парубоцькі та дівоцькі ватаги. Гурт дівчат обирав поміж себе «Маринку» – найгарнішу юнку, яка уособлювала Марену. З нею обходили кожен двір, за що отримували подарунки.
Над вечір уся молодь збиралася біля водоймища, де хлопці запалювали багаття, чиє полум’я, як вірили, очищало від усього лихого. Дівчата намагалися ворожити на судженого, пускаючи вінки за течією. Юнка, вінок якої відплив, могла сподіватися на довгоочікуваний шлюб.
Трави, зібрані 6 липня, вважалися особливо цілющими, але найдивовижніша рослина мала розквітнути вночі. Вогняний цвіт папороті, за повір’ям, з’являється лише раз на рік, на Івана-Купала. І той, хто знайде цю, насправді не існуючу квітку, міг отримати скарб або дожити до ста років.

Підготувала – Катерина Штепа.
Художні фото із серії «Містична папороть» Євгенії Куринської.