Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського, як значний науково-культурний центр, заснований у 1891 році за ініціативою видатного вченого професора В. В. Докучаєва, який передав понад 4000 зразків грунтів, близько 500 зразків гірських порід, 862 гербарні аркуші. Серед меценатів і уродженка Полтавської губернії Катерина Скаржинська (1854–1932), яка подарувала понад 20 тисяч експонатів і наукову бібліотеку. У дар музею впродовж 1894–1913 років передав цінні колекції східних старожитностей Павло Бобровський.
І нині фонди – унікальне зібрання предметів старовини, побуту та народного мистецтва, у якому не лише місцевий матеріал, а й старожитності різних частин світу: Стародавнього Єгипту, Індії, Японії, Китаю, Індонезії. Справжня гордість музею – козацькі старожитності, в яких зберігся високий дух свободи й незалежності. А всього в музеї близько 300 тисяч експонатів.
Серед них — колекції полтавської народної вишивки, ткацтва, килимарства, дерево-різьби, церковних речей... А ще археологічні, нумізматичні, природничі.
Будинок музею — шедевр архітектури в стилі українського модерну, зведений у1903-1908 роках за проектом художника-архітектора В. Г. Кричевського. Це самобутня квітка в камені, де органічно сплелися традиції народного будівництва, старовинні українські орнаменти, конструкторські форми. Таке рідкісне поєднання вдихнуло в будівлю силу й гармонію, велич і неповторність. Витвір В. Г. Кричевського, увібравши в себе все найкраще, що було в українській народній архітектурі, став програмним в утвердженні нового стилю — українського модерну. Адже саме тут були використані риси українського церковного будівництва — шатрове покриття, виті колони, двоповерхові покрівлі, різьблення на дереві, кераміка і майоліка, народний декоративний розпис.
Відомий український художник Микола Самокиш виконав декоративний розпис, а Сергій Васильківський створив три величезні полотна в залі засідань земства: «Козак Голота і татарин», «Чумацький Ромоданівський шлях» та «Вибори полковника М. Пушкаря».
...Історія цієї будівлі, як і музею, тісно пов’язана з Полтавським губернським земством.
У 1891 році за його рішенням музей розпочав свою роботу в трьох маленьких кімнатах флігеля, що стояв на подвір’ї земства. Згодом було розпочато спорудження нового приміщення для губернського земства, яке в 1920 році було повністю передане під музей.
... До 1941 року музей мав багату експозицію: його фонди нараховували 117900 експонатів. Фашистські окупанти розграбували колекцію, підпалили будинок, який зазнав значних руйнувань. Фактично від чудової будівлі залишилися лише голі, обгорілі стіни. З-під попелу та руїн вдалося врятувати близько 20 тисяч експонатів.
Після війни експозиція була відновлена. Довгий час вона розміщувалася в малопристосованому приміщенні. І тільки в 1964 році було врочисто відкрито реконструйовану будівлю музею. На жаль, повної ідентичності колишньому будинку Полтавського губернського земства досягнути не вдалося. Нинішня реконструкція, що проводиться в кілька етапів, оновила, вдихнула друге життя в цей неперевершений витвір архітектури. Зовсім іншою стала й експозиція музею. Повністю перебудовано 24 експозиційних зали.
У перспективі — створення етнографічно-археологічного ландшафтного парку навкруги будинку музею, розширення експозиції з історії ХХ — ХХІ ст. З історією музею пов’язано багато відомих імен. У різні роки тут працювали: перший директор музею М. О. Олеховський (1855-1909), етнограф і археолог І. А. Зарецький (1899-1973), орнітолог М. І. Гавриленко (1889-1971), археолог і мистецтвознавець В. М. Щербаківський (1876-1957), етнограф і мистецтвознавець Н. Х. Онацький (1875-1940), поет М. Г. Філянський (1873-1938), Михайло Рудинський, Олександр Тахтай. З музеєм тісно співпрацював великий вчений — природознавець, перший президент Української академії наук В. І. Вернадський.
Музей — учасник багатьох міжнародних виставок. Німеччина, Італія, Болгарія, Росія, Індія, Австрія, Польща — всіх країн і не перелічити! Заклад — лауреат Всеукраїнських музейних фестивалів «Музей ІІІ тисячоліття» (м. Дніпропетровськ, 2005 р., 2008 р.), лауреат Республіканської премії ім. Д. Яворницького — за кращу наукову, видавничу діяльність.
Крім багатої, різнопланової експозиції у музеї завжди діють цікаві виставки, гуртки, клуби, любительські об’єднання. Це, зокрема, салон «Музична вітальня», клуб «Полтава і полтавці», «Літературний калейдоскоп», «Природа — наш храм».
Як науковий заклад музей працює в галузі природничих та історичних досліджень. Видається щорічник «Полтавський краєзнавчий музей: збірник наукових статей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток», а також інші наукові серії. Серед них: «З наукової спадщини», «Пам’ять поколінь», «Славетні мої земляки» та ін. І все це — нові й нові сторінки історії, написані науковцями музею, адже тут працює потужний колектив дослідників.
В стінах цього чудового палацу — не швидкоплинність і минущість. Тут, в національному шедеврі архітектури, — Вічність, втілена в діалозі минулого з сучасним.
А ви прийдіть сюди, вслухайтеся в цю розмову, зачерпніть любові до всього сущого з криниці людської пам’яті — і зігріється серце особливим теплом.
Музей завжди чекає на вас.
|
«Природа рідного краю». |
«Скарби світової історії». |
|
«Історія Полтавщини XX ст.» |
«Історичне минуле краю». |
|
«Народний побут. |
|
Василь Григорович Кричевський (1872—1952) – живописець, архітектор, графік, художник театру і кіно, вчений і педагог, автор проекту видатної пам’ятки української архітектури в стилі модерн – будинку Полтавського земства (зараз краєзнавчий музей) та малюнка Державного герба України.
| 1872 р. | В.Г. Кричевський народився 31 грудня в селі Ворожба, біля м. Лебедина на Слобожанщині. |
| 1885 р. | Прийнятий на навчання за результатами іспитів до Харківського технічного залізничного училища. |
| 1889–1892 р. | Працював у міського кресляра Михайла Бабкіна, згодом - у Сергія Загоскіна, архітектора і професора архітектурного проектування Харківського технологічного інституту. |
| 1894 р. | Одружився з Варварою Марченко. Їх сини Микола (1898–1961) і Василь (1901–1978) стали також митцями. |
| 1892–1903 р. | Почав самостійну архітектурну діяльність: у Харківській міській управі помічником міського архітектора Альфреда Шпігеля. Виконав проект Будинку торговельних рядів; через рік – у проектному бюро Служби Шляхів і Будівель Харківського Залізничного Вузла, водночас – у архітектурному бюро академіка Олексія Бекетова. Виконує також незалежні проекти будинків. |
| 1903 р. | Виграв конкурс проектів на спорудження будинку Полтавського губернського земства. В проекті блискуче відтворив характерні риси українського народного будівництва, започаткувавши новий стиль в архітектурі – український модерн. Широко використав (вперше в Україні) у зовнішньому декорі майолікову кераміку. |
| 1906–1908 рр. | З Полтави переїхав до Києва. Оформив в українському стилі фасад будинку Михайла Грушевського. |
| 1907–1910 рр. | Оформив для першого стаціонарного Українського театру М. Садовського понад два десятка різних постановок. Завідував мистецькою частиною постановок. |
| 1911–1912 рр. | Багато працював в галузі книжкової графіки, особливо для Української видавничої спілки. Перебуваючи у Львові, виконав для Михайла Грушевського рисунки до «Ілюстрованої історії України». Разом з ним їздив на Всесвітню архітектурну виставку (Італія, Рим). |
| 1912 р. | Одружився з Євгенією Павловською, уродженою Щербаківською. Від цього шлюбу народилася донька Галина. |
| 1911–1913 рр. | Бере участь у виставках творів українських художників, (м. Київ, Історичний музей). |
| 1912–1914 рр. | В.Г. Кричевський - мистецький керівник килимарської майстерні Варвари Ханенко (с. Оленівка, Київщина). Виконав проекти декоративних килимів на другу Всеросійську кустарну виставку (Соляний городок під Петербургом). |
| 1917 р. | Був одним з головних організаторів Української Академії мистецтв. |
| 1918 р. | Одержав державне замовлення від професора Михайла Грушевського на проекти державних героїв Української Народної Республіки, Великої і Малої печаток, проектів та бланків ратифікаційних грамот, паперових грошей, поштових марок. |
| 1918 р. | В.Г. Кричевський з родиною переїжджає до Миргорода для участі у реорганізації Миргородської керамічної школи ім. М. Гоголя у керамічний інститут. |
| 1922 р. | Секція мистецтв Всеукраїнської Академії наук обрала В.Г. Кричевського своїм дійсним членом. Став професором Київського архітектурного інституту (пізніше об'єднаного з Академією мистецтв). |
| 1925–1927 рр. | В.Г. Кричевський ефективно працював в кінематографії - мистецький керівник історичних фільмів «Тарас Шевченко» (1925), «Тарас Трясило» (1926), фільму О. Довженка «Звенигора» (1927). |
| 1927 р. | На Першій всеукраїнській мистецькій виставці (м. Київ) виставив 39 мистецьких робіт. |
| 1929 р. | Виконав кінцевий проект для музею Т.Г. Шевченка в Каневі. Оформив видання «Українська поезія». |
| 1935 р. | Оформив видання «Українська пісня». Виконав проект пам'ятника на могилі Михайла Грушевського. |
| 1938–1939 рр. | Оформив фільми «Назар Стодоля» за Т. Шевченком, «Сорочинський ярмарок» за М. Гоголем, зйомки яких проходили в с. Великі Сорочинці на Миргородщині. Відбулася персональна виставка творів у Київському будинку вчених. |
| 1939 р. | На подання дирекції Київського художнього інституту дістав учений ступінь доктора мистецтвознавчих наук, який затвердила Найвища атестаційна комісія. |
| 1940 р. | Ретроспективна персональна виставка творчості В.Г. Кричевського в Державному музеї українського мистецтва в Києві. Уряд Радянської України за мистецькі заслуги надав звання «Заслужений діяч мистецтв УРСР». |
| 1943 р. | Виїхав з родиною до м. Львова, де став ректором новоствореної мистецької школи «Вища Образотворча Студія». |
| 1944–1945 рр. | Виїздить до Братіслави в Чехословаччину, а пізніше після закінчення війни до старшого сина Миколи в Париж (Франція), де жив до 1948 р. В.Г. Кричевського обрали почесним дійсним членом Української Вільної академії наук. |
| 1948–1952 рр. | Переїздить до доньки Галини Лінде до м. Каракасу, Венесуела. Тут намалював цикли картин, великі краєвиди України і Криму. Виставляв роботи на численних виставках у Каракасі та брав участь в українських виставках в США. |
| 1952 р. | 15 листопада помер і був похований на міському цвинтарі м. Каракас. У 1957 р. заходом патріарха Мстислава УПЦ в США та української громади прах перепоховано на Українському православному цвинтарі м. Баунд Брук, Н.-Дж., США. |
