«Коли, Нептун, мені ти дядько…»
(До дня народження І.П. Котляревського за старий стилем)
Петро Іванович Котляревський не дожив до літературної слави свого сина. Звернемося до даних Румянцевського опису, який втім славиться своєю неточністю щодо віку облікованих осіб. Згідно цього джерела Петрові Котляревському було 16 у 1765 р. Приймемо за дату народження Петра Івановича 1749 р., а 1798 р. Параскева Котляревська була вже його вдовою (див. світлину 1). Таким чином можемо зробити висновок, що батько класика не дожив до 50-річчя.
У попередніх матеріалах від 16 травня та 20 липня 2023 р. ми вже побіжно згадали Якова Івановича Котляревського, рідного дядька Івана Петровича по чоловічій лінії. Однак мережа родичів автора «Енеїди» не обмежувалася лише Котляревськими. Зосередимося на родині матері класика – Жуковських.
На відміну від свого чоловіка Параскева Леонтїївна Котляревська (Жуковська у дівоцтві) прожила довге життя. Іван Петрович свого часу від несення будь-якої служби поза Полтавою відхрестився у листі до генерал-губернатора Я.І.Лобанова-Ростовського, покликаючись на «свою бедность и старость матери». Лист датовано 12 серпня 1812 р., отож на той момент Параскева Леонтіївна ще була живою, а її вдівство тривало мінімум 14 років. Зважаючи на вік самого Івана Петровича, якому в 1812 р. минав уже 43-й рік, його матір можна сміливо віднести до категорії слабких «по старості».
Існують документальні підтвердження того факту, що Параскева Леонтіївна мала двох братів. Одного звали Яковом. Він вів справи у Херсонській губернії, що підтверджено діловим листуванням. Яків Жуковський був купцем ІІІ гільдії. Це означало, що його уставний капітал мав коливатися в межах від 500 до 1 000 рублів. Для порівняння: статус купця І гільдії вимагав володіння уставним капіталом не менше 10 000 рублів.
Купці ІІІ гільдії не звільнялися від тілесних покарань, могли торгувати лише вроздріб, їм заборонялося вести міжнародну торгівлю. Вони не мали права їздити в кареті. Діти не спадкували купецький статус батьків. Отож суспільне становище Якова Леонтійовича Жуковського не передбачало серйозних преференцій.
Про іншого дядька Михайла Леонтійовича Жуковського відомо, що станом на 1798 р. він був губернським реєстратором в Таврійській губернії. Карʼєру завершив уже губернським секретарем і помер в Олешках 1826 р. Губернський реєстратор – це чин 12 класу в Табелі про ранги, який до 1834 р. не забезпечував службовцеві навіть особистого дворянства. Отже, брати Жуковські до самої смерті в очах тогочасного законодавства залишалися простолюдинами.
Михайло Леонтійович не забув свого уже знаменитого племінника в заповіті. З-поміж інших спадкоємців він відказав Іванові Петровичу 1 000 рублів у вигляді виплат по боргових зобовʼязаннях. Послуга сумнівна, оскільки борги ще потрібно було забрати у позичальників. Про це Котляревський письмово просив розпорядника у справах покійного дядька, оскільки за віддаленістю Олешок від Полтави не міг зʼясовувати стосунки з позичальниками сам.
У порівнянні зі своїм племінником, який стане спадковим дворянином і володітиме кріпаками, дядьки Жуковські виглядають досить блідо. Хоч вони й жили у «морських» губерніях, але навряд чи могли б зрівнятися з Нептуном у своїй могутності й робити для Івана Петровича послуги такого ж масштабу, як впливовий дядько з «Енеїди» для своєї племінниці Венери.
Підготувала Олена Замура, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця науково-дослідного експозиційного відділу пізнього середньовіччя та нової історії.