У кінці ХІХ – на початку ХХ століть поштові листівки швидко завоювали прихильність публіки, оскільки були доступними та зручними у використанні. Поштівки видавали великими тиражами, щоб усі охочі мали змогу подарувати їх рідним та близьким, зберігати в пам’ятних альбомах, колекціонувати, передавати у спадок. Багатотисячні наклади розліталися світом, поширюючи надруковані сюжети, популяризуючи їх серед населення. Та часом така всенародна любов грала проти митця…
У 1903 р. вперше картина «До дому» українського художника Миколи Пимоненка стала ілюстрацією поштової картки. Вона витримала 13 перевидань – близько 90 тисяч екземплярів розійшлись серед людей.
На полотні зображений чоловік напідпитку, якого чекає біля хати дружина з дубцем у руці. Замальовка, вихоплена з життя, настільки жива, сповнена національного гумору та побутової трагедії, що, вдивляючись у неї, здається, ніби перед тобою розгортається діалог тих самих Карася та Одарки із опери «Запорожець за Дунаєм» українського композитора і драматурга Семена Гулака-Артемовського:

Одарка:
Відкіля це ти узявся,
Де ти досі пропадав?..
Іван:
Ось послухай, що вчинилось..
Страх мене бере й тепер!..
Одарка:
Чи це ж випив на дорогу,
Чи в дорозі вже напивсь?
Іван:
Ні, не пив, не пив, їй-богу!
От не гріх, що й забоживсь

Визнанням публіки забажав скористатися, звісно без дозволу автора, фабрикант-москаль Микола Шустов. Він помістив репродукцію картини «До дому» на етикетку горілки «Спотикач». Розгорівся скандал. Обурені передвижники звинуватили Миколу Пимоненка у профанації мистецтва.
Художник не розгубився — подав на фабриканта до суду, наполягаючи на вилученні з продажу «Спотикача» та знищенні етикеток. Хоч як горілчаний магнат не клявся, що картини не бачив, про художника не чув і, взагалі, виставки не відвідує, вимоги українського митця виконав.