Восени 1988 р. в лубенській газеті «Ленінська зоря» від 3 вересня вийшла невелика, але цікава й інформативна стаття Юрія Юрійовича Моргунова — відомого дослідника давньоруської історії та археології України, зокрема, Полтавщини. Стаття була присвячена 1000-літтю одного з населених пунктів Лубенського району Полтавської області — селу Снітин, а за часів Київсько-Руської Держави літописного града Кснятин.
Сьогодні в музейній рубриці «Згадуючи минуле» ми вирішили здійснити повторну публікацію цієї статті з метою ознайомлення із її змістом загалу фахівців-археологів, істориків, краєзнавців та усіх, хто цікавиться стародавньою історією Полтавщини. Текст публікації подається в перекладі з російської (ми не заміняли слова й вислови, що маркують час написання).
Літописний Кснятин
Недавно Снітин відсвяткував своє 1000-ліття. В ті дні не було змоги вмістити в міськрайонній газеті докладний матеріал про археологічні розкопки в селі. Робимо це тепер, адже без цих початкових відомостей не можна скласти повної уяви про цей колишній літописний город.
Городище в Снітині вперше згадано в грамоті Бориса Годунова (1605 р.), потім, 1689 р., в універсалі І. Мазепи — «Опустелое городище Снитин»; коротко описано серед відомостей за 1873 р. Наприкінці XIX ст. пам’ятку обстежено В. Ляскоронським, який опублікував докладний опис, план укріплень і вперше ототожнив городище з літописним пунктом Кснятин.
А Кснятин згаданий у «Повчанні» Мономаха (1107–1108 рр.): «...и Бонѧкъ приде со всѣми Половци къ Кснѧтиню идохом̑ за неЗ ис Переӕславлѧ за Сулу...»; у «Списку руских городов» (Сокнятин) та в пізніших джерелах.
Назва походить від давньоруського варіанту імені Костянтин (Къснята), яке, в свою чергу, походить від латинського «стійкий», «постійний».
Розкопки М. Макаренка в 1907 р. виявили на городищі повністю перемішаний культурний шар потужністю до одного метра. Укріплення з застосуванням дерев’яної конструкції на той час виявилися переважно знищеними. Пам’ятку й після Вітчизняної війни відвідували археологи Ф. Копилов, М. Кучера, О. Сухобоков. Та, на жаль, уже 1979 р. рештки укріплень було знищено під час будівництва дороги.
Городище містилось на краю другої надзаплавної тераси правого берега Сули, в старому центрі села (урочища Городок, Бурти). Діаметр округлого майданчика близько 170 метрів (площа 2, 24 гектара). Він захищався кільцевидним валом висотою до чотирьох метрів і ровом. У північній та південній частинах укріплення розрізані наскрізним проїздом до броду. На південний захід від городища В. Ляскоронським простежувалися ще дві лінії валів із ровами (можливо, посад — торгово-реміснича частина міста поза міською стіною). Фортецю охоплювало півкільцем селище.
Найбільш ранній керамічний матеріал із городища зберігається в Полтавському краєзнавчому музеї. Він датується кінцем X – початком XI століть тобто достовірно, що первісне поселення тут виникло саме тоді коли Володимир Святославич запроваджував у життя свою обширну програму захисту південних та південно-східних рубежів Київської Русі.
Найповніший типологічний асортимент фрагментів кругового (виготовленого на гончарному крузі) посуду представлено колекцією Лубенського краєзнавчого музею. Аналогічна кераміка з розкопок М. Маканенка зберігається в Ермітажі. Із цих розкопок походить також ключ від дерев’яного врізного замка, що побутував у Новгороді в X–XI століттях. У Снітинському сільському музеї зберігається знайдена на городищі вузьколезова залізна сокира, що зустрічається в дружинних поховання X – XI століть на більшості руських територій.
У літературі склалась думка про ще одне городище на території Снітина. За 0,8 кілометра на північний захід від круглого городища над долиною Сули є високий і вузький відріг третьої надзаплавної тераси з невеликим майданчиком. За планом Ляскоронського вона була укріплена двома променями земляних валів. Тепер сліди валів зникли. На цьому місті в 1971 р. зібрані уламки роменської та києво-руської кераміки. Вже через 10 років ні матеріалу, ні слідів культурного шару знайти не пощастило. Однак у будь-якому випадку мисове укріплення могло функціонувати значно раніше XI ст., коли тут з’явились давньоруські кургани.
В найближчих околицях Кснятина розташовувалися два курганні могильники. Менший у 50-ті роки зруйновано під час закладення сільського парку. Другий зберігся за кілометр на північний захід від городища (справа від дороги на Лохвицю). Він — на високому мисі, утвореному стиком долин Сули та впадаючої в неї Сулиці. В середині XVI ст. ця домінуюча висота називалася «Княжою горою». Згідно з Д. Самоквасовим (1873 р.) у могильнику було 1700 насипів. Ф. Копилов нарахував до тисячі. В 1981 р. нашою інструментальною зйомкою враховано 501 насип і понад 50 простежуються на території кладовища.
Кургани мають напівсферичну форму задернованих насипів, 42% яких мають сліди пошкоджень. Лише 36 курганів, певно, знищено остаточно квадратними колодязями, траншеями та ямами. Висота насипів від 0,1 до 2 метрів, діаметр від 3 до 6 метрів.
Розвідувальні розкопки Д. Самоквасова та Г. Стелецького (початок XX ст.) показали, що за обрядом та речами снітинські кургани близькі до чернігівських та переяславських. У місцевому музеї зберігається кілька випадкових знахідок, зроблених під час прокладання через пам’ятку шосейної дороги. В одному із зруйнованих поховань знайдено срібну велику широкорогу лучницю кінця X – другої половини XII століть разом із золотоскляними намистинами, датованими, в основному, XI століттям. У другому кургані було знайдено витий із трьох дротів перстень (подібні відомі в Новгороді в XII–XIII століттях).
Нами розкрито сім насипів. Могильні ями простежуються тільки в материку. В кожному кургані було по одному похованню, здійсненому простягнуто на спині головою на захід. Дерев’яні елементи збереглися погано.
За обрядом та інвентарем поховання діляться на три групи. Найбільш пізня — в гробах без речей (не раніше XII ст.). Наступна група більш давня — без гробів, зі слідами тризни: зрідка – вугілля, уламки цвяхів, амфори, розбитий глиняний посуд тощо. Є поховання жінки з різними прикрасами. Найбільш вірогідна дата — перша половина XII ст. Нарешті, найдавніше поховання датується другою половиною XI ст. Серед поховального інвентарю — дротяний перстень, перснеподібні скроневі кільця, 4 золотоскляні та 3 срібноскляні і янтарні намистини. Виявлено рештки тризни: вугілля, окремі черепки, грушоподібний дзвіночок середини X – середини XII століть. Виявлено також кістки — як показав остеологічний аналіз — свині, дрібної та великої рогатої худоби.
Літописний Кснятин у XII ст. входив до складу Посульскої волості Переяславської землі. Його було збудовано на твердих бродах через дуже заболочену заплаву Сули на добре відомій половцям дорозі в глибинні райони Переяславської землі. Велика площа фортеці й посаду, наявність двох значних курганних могильників та вузлове стратегічне положення укріплення показують, що літописний Кснятин наприкінці XI – на початку XIII століть був великим прикордонним центром посульського кордону. І цілком логічний із усього сказаного висновок — цю визначну пам’ятку археології необхідно ретельно оберігати від будь-якого руйнування.
Підготувала до публікації Ірина Мельникова — завідувачка науково-дослідного експозиційного відділу археології ПКМВК