Поштовхом до від’їзду стало те, що аристократична публіка на чолі з царською родиною вороже й дуже критично зустріли в 1842 році його чергову оперу «Руслан і Людмила». Спустошений духовно Михайло Глінка останній притулок знайшов у Берліні, де й був похований на місцевому цвинтарі.
Та мрія не повертатися в Росію як і спроба написання симфонічного твору «Тарас Бульба» не здійснилася: його сестра знехтувала бажанням Михайла і добилася дозволу в церкви на перепоховання брата. Його останки вивозили в Санкт-Петербург у картонній коробці з написом «Глінка». Митник, який оглядав речі при перетині кордону, на коробці з прахом Глінки дописав слово — «Фарфор».
Це була невелика прелюдія до подальшого розуміння «русского мира», а також поняття про патріотизм і націоналізм. Саме в цей провальний для Глінки 1842 рік, 22 березня в селі Гриньки Полтавської губернії в дворянській сім’ї Віталія Романовича та Ольги Єреміївни народився хлопчик, якому доля надала можливість започаткувати свідомий національний напрямок в українській музиці. Мова йде про Миколу Віталійовича Лисенка — метра української національної музики, видатного українського композитора, піаніста, диригента, педагога, збирача пісенного фольклору, громадського діяча.
Засновник першої української музично-драматичної школи. Автор цілого ряду опер: «Тарас Бульба», «Енеїда», «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Чорноморці», «Пан Коцький», «Коза-дереза», «Зима і Весна». Ним занотовано не одну тисячу українських пісень, які не канули в забуття і нині є в репертуарі багатьох хорових колективів, як в Україні, так і за її межами.
Якщо розглядати детально життєвий шлях Миколи Лисенка то він не був простим. Змалку знав французьку і українську мови. Російську абетку вивчив від батькового товариша поета Афанасія Фета. Гру на фортепіано опановував в дома з мамою Ольгою Єреміївною. В подальшому брав уроки у піаністів Гедуена, Піночінні. Після закінчення 2-ї Харківської гімназії талановитий підліток стає популярним піаністом. На музичних вечорах вільно імпровізує на теми українських пісень, виконує твори Шопена, Моцарта, Бетховена, Гайдна. Музика ще не є основною в житті юнака бо він навчається на природничому факультеті Харківського університету. Але це ще не все. Микола закінчив з відзнакою фізико-математичний факультет Київського університету, а у травні 1865 року захистив дисертацію на тему: «Розмноження нитчастих водоростей» і отримав ступінь кандидата природничих наук.
Він часто пішки мандрує по Україні, збираючи фольклор. Це захоплення залишилося в нього на все життя, протягом якого музикант помітно змінився у своїх поглядах. Переконує своїх друзів розмовляти українською мовою не тільки з селянами, а і між собою. Під час перепоховання Тараса Шевченка в 1861 році, він упрігся в траурний віз поряд з Михайлом Старицьким, Михайлом Драгомановим, Петром Косачем і вони разом Дніпровською набережною доправили тіло Кобзаря до церкви Різдва на Подолі. Не дивно, що Микола Лисенко написав свої перші твори саме на слова Тараса Шевченка: «Заповіт», «Ой одна я, одна», «Туман, туман долиною».
Першу збірку пісень видає під час навчання в Лейпцизькій консерваторії. Він відвідує острів Хортицю, бере участь у розкопках, слухає козацькі пісні. Побачене і почуте надихнуло композитора на написання опери «Тарас Бульба». Прийшло довгоочікуване визнання. Римський-Корсаков приїхав до Києва і запропонував Миколі Лисенку їхати до Москви. А з Санкт Петербургу надійшов лист — запрошення від Петра Чайковського. Але Микола Лисенко не побажав змінювати своє ім’я на Нікалая Лісєнкава і оперу «Тарас Бульба» переробляти на російський говір.
Продовжував писати у різних жанрах: оперному, хоровому, оркестровому, вокальному, величезного значення надавав обробці української народної пісні. Національно-патріотичний підхід композитора до культурної спадщини українського народу закінчився його арештом у 1907 році. Росія завжди намагалася створювати своїх кумирів, придушуючи національні прояви. Мета була одна — створити для поневолених народів синтезований «русский мир».
Тож повернемося до Михайла Глінки, який став для російської музики тим, ким став О. Пушкін для російської мови. Першу оперу «Іван Сусанін» росіянам написав італієць, керівник оперної трупи царських театрів Катерино Камілло Кавос ще в 1815 році. Опера італійця в 50-х роках 19 століття була популярнішою, ніж аналогічна опера Михайла Глінки. Як не дивно, але з 9 грудня 1836 року два «Івана Сусаніна» одночасно проходили на сцені оперного театру Санкт-Петербургу. Одні і ті ж співаки виконували ролі і в Камілло Кавоссо, і в Михайла Глінки. Слід згадати, що лібрето до опери «Іван Сусанін» Михайла Глінки, написав німець фон Розен. Отож, сталося так, що важко було розібратися чий Іван краще? Доки оперу Глінки не назвали «Жизнь за царя». Тепер один із Іванів став без сумніву більш патріотичним.
Йшли роки і про царську оперу Глінки зовсім забули. Але ставити крапку в цій історії ще рано. Через 50 років повного забуття оперу знову відновили радянські ідеологи-сталіністи. Під лозунгом боротьби з національними проявами в Україні. Саме тоді згадали про Михайла Глінку і його царську патріотичну оперу «Жизнь за царя». З ідеологічних міркувань Сергію Городецькому довірили переписати лібрето і повернути народу СРСР «Івана Сусаніна» в радянському тлумаченні.
Відредагована режисером Борисом Мордвіновим опера була поставлена в Бальшом театрі Москви в1939 році. Але це також не кінець оперної історії. На прем’єрі був сам Йосип Сталін. І він забажав, щоб Мінін і Пожарський в опері були живими, щоб вони не були у вигляді пам’ятників. Оживити-оживили, а от режисера Мордвінова заслали на виправні роботи у Воркуту. В сороковому році «Іван Сусанін» із переробленим німецьким лібрето з «поганими поляками» постав перед самим Адольфом Гітлером. Це після того, як СРСР і Німеччина в дружньому союзі окупували територію Польщі. Якщо, ще згадати, що над текстом працював наш Максим Рильський то опера «Іван Сусанін», явно колективний продукт.
Повертаючись до творчої спадщини нашого геніального земляка, щирого українця, Миколи Лисенка, хотілося б, щоб на театральних сценах України з’явилися: «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка», «Енеїда», «Різдвяна ніч», а для дітей: «Пан Коцький», «Коза-Дереза». Особливо в той час, коли українці в кровопролитній війні, розв’язаній Росією, її «русским миром», ціною свого життя виборюють нашу з вами незалежність і прагнення говорити рідною мовою. На превеликий жаль, на сьогодні ми більше говоримо про Миколу Віталійовича Лисенка, ніж слухаємо його вічну українську музику.
Олександр Янович – науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.