9 квітня 1897 року у Золотоніському повіті Полтавської губернії народився Андрій Лівицький, якому доля відвела особливу роль в Українській революції 1917-1921 років. Він стояв біля витоків проголошення Української Народної Республіки і на еміграції очолював уряд УНР, продовжуючи і збагачуючи тяглість українських державотворчих традицій.

У 1917 році призначений губернським комісаром Полтавщини. Будучи членом ЦК Селянської спілки і членом Центральної Ради, зробив багато для поширення на Полтавщині селянських спілок, як низової ланки організації селянства. За Директорії був міністром юстиції і заступником голови уряду, із серпня по жовтень 1919 року — міністром закордонних справ. Потім призначений головою дипломатичної місії в Польщі, де у Варшаві 22 квітня 1920 року підписав мирний і союзний договір України з Польщею. Це не був одномоментний акт, а тривала, сповнена драматизму боротьба української делегації, очолюваної Андрієм Лівицьким, за національні інтереси України, за визнання Польщею УНР.

У кінці 1921 року після трагічного закінчення Другого зимового походу продовжував очолювати уряд УНР в екзилі. Після смерті С. Петлюри у 1926 році А. Лівицький став його наступником і відтоді очолював Державний центр УНР.

Він керував українською державною політикою до 1954 року, до самого свого відходу в інший світ 7 січня у Мюнхені. Про багатогранну діяльність Андрія Лівицького розповідають матеріали експозиції музею «Полтавщина в Українській революції. Національно-визвольні змагання 1920-1923 років».

24 04 09 levitskiy