Цікаву маловивчену частину музейної колекції культової металопластики складають вотивні підвіски-таблички до ікон. Вотум від латинського «votives» — присвячений богам, що у свою чергу «votum» — обітниця, бажання. Вотивні предмети приносились у дарунок божеству за обітницею, заради зцілення або виконання будь-якого бажання. Звичай приношення вотивних дарів – пом’якшена форма жертвопринесення. Своїм корінням він сягає прадавніх часів, коли людська свідомість була пов’язана з магічними уявленнями, а потім з язичницькими віруваннями. Вживання вотумів було поширеним і у культовій практиці як католицької так і православної церкви в Україні у ХVІІ – ХІХ ст. Спочатку воно розповсюдилось на середньовічному Заході, а звідти, досить пізно, в ХVІ – ХVІІ ст., прийшло до Польщі та в Україну, де стало відомим на Західних землях, а потім, у ХVІІІ ст., на Лівобережжі.

Сучасна музейна колекція вотумів нараховує понад 300 одиниць, датованих ХІХ – поч. ХХ ст. Вивчаючи «Каталог історико-етнографічного відділу природничо-історичного музею Полтавського губернського земства» за 1910–1920-ті рр. та інвентарні книги Полтавського Державного краєзнавчого музею за 1939 р., можемо зробити припущення, що, в основному, збірка була сформована тогочасним завідувачем етнографічного відділу та заступником директора музею Я. О. Риженком. 1926 року ним було доправлено до музею 234 одиниці вотивних підвісок з м. Прилуки та с. Срібне Прилуцького повіту Полтавської губернії (сучасна Чернігівська область). Яків Омелянович доклав багато зусиль для збереження історико-культурних пам’яток Полтавщини, в тому числі і культових, під час більшовицького терору, коли закривались і нищились храми, переслідувались священнослужителі. Пізніше, у 1931 році, він і сам був репресований.

Серед сучасної музейної збірки вотумів виділяються екземпляри, які за технікою і стильовими ознаками відрізняються від іншої частини. Постаті святих карбовані високим рельєфом з чіткою проробкою рис обличчя та деталей одягу, мають рельєфно-хвилясті краї, написи голковим пуансоном в одному стилі. Це видає руку досвідченого майстра, хоча таблички не позначені клеймами. Як вдалося довести, одна з цих підвісок із зображенням святої з хрестом у лівій руці і написом давньослов’янською мовою : «1824 года сей привес отменен за исцеление от одра болезни рабы божия Марии во оставление грехов» (рис. 1) – з прилуцьких зборів Я. О. Риженка. Можливо, вона походить з Густинського Троїцького монастиря, який був закритий 1924 року.

По тих же книгах вдалося прослідкувати легенду 7 одиниць вотивів, що були привезені з експедиції 1913 року першим завідувачем етнографічного відділу музею К. В. Мощенком з с. Москаленки Золотоніського повіту Полтавської губернії (сучасна Черкаська область). Ці експонати потрапили до нашого закладу під час масштабного дослідження ним Полтавщини за розгорнутою програмою формування збірок, яку він сам склав. У 1910–1913 рр. К. В. Мощенком було обстежено 11 повітів губернії та особисто зібрано понад 1, 5 тис. предметів. Золотоноша була крупним центром з виробництва вотивних підвісок у другій половині ХІХ ст. Майже третину колекції Дніпропетровського Національного історичного музею ім. Д. І. Яворницького складають вотуми саме з цієї місцевості Полтавської губернії. Золотоніські підвіски ХІХ ст. мають подвійні ампірні рамки, рамки у вигляді рифленого канта, кутові розетки у вигляді трилисника, стилізованих рослинних завитків, напівквіточок, а людські фігури на них зображувалися не на підлозі монастирської келії, а серед місцевого краєвиду, просто неба. Беручи до уваги ці типові риси, можна і в нашому зібранні виокремити вотивні таблички роботи майстрів Золотоноші. Наприклад, табличка «За исцеленіе Татьяни» (рис. 2) із зображенням святої Тетяни на повний зріст з гілкою у правиці, що стоїть на пагорбі, вкритому квітами. Композиція подібна до іконних сюжетів.