Автор протон-нейтронної моделі атомного ядра (1932 р.), першої моделі ядерних сил (разом з І. Таммом, 1934 р.), передбачення синхротронного випромінювання (разом з І. Померанчуком) та інших наукових винаходів, що заклали фундаментальні основи подальшого розвитку ядерної фізики, теорії поля і теорії гравітації минулого століття.
ВИТОКИ
Народження в інтелігентній родині відомого полтавського журналіста Дмитра Олексійовича Іваненка забезпечило майбутньому фізику можливість отримати різнобічні знання з літератури, мистецтва, філософії. Але захоплення фізикою виявилося сильнішим. Юнак намагається отримати професійні знання в Полтавському інституті народної освіти, Харківському університеті, але провідні спеціалісти з питань теоретичної фізики того часу викладали у вишах Петрограду і Москви. Д. Іваненко здобуває омріяну освіту у Петроградському університеті.
СТРІМКИЙ ЗЛЕТ
У 27 років молодий вчений отримує звання професора на посаді зав. кафедрою теоретичної фізики Українського (тепер Харківського) фізико-технічного інституту. Світове визнання прийшло до нього після відкриття протон-нейтронної моделі атомного ядра у 1932 р. Того ж року науковець стає одним з організаторів і редактором першого фізичного журналу в РСФСР («Physikalische Zeitschrift der Sowjetunion»), який видавався англійською, німецькою і французькою мовами. Незабаром професора переводять до Ленінградського фізико-технологічного інституту, де в тісній співпраці з А. Іоффе та І. Курчатовим він починає займатися науковими дослідженнями, а також організує першу в країні Всесоюзну ядерну конференцію.
АРЕШТ, ТАБІР, ФІЗИКА
Блискуче знання європейських мов, контакти зі світовими вченими, непролетарське походження та ще казна-що, за вигадками енкаведистів, сприяли появі сфабрикованої справи у 1935 р., арешту, засудженню на три роки, конфіскації майна, річному перебуванню у Карагандинському виправно-трудовому таборі, а потім засланню до Томська. За допомогою С. І. Вавілова науковцю пощастило влаштуватися на роботу до місцевого університету. Як згадував його учень Г. Сарданашвілі в книзі «Дмитро Іваненко — суперзірка радянської фізики» внутрішня свобода була невід’ємною складовою особистості вченого, вона конфліктувала з тоталітаризмом влади. Виручала фізика, він поринав у неї як у інший простір.
НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ПРОЯВ ВНУТРІШНЬОЇ СВОБОДИ
Майже через десять років після засудження Д. Іваненко отримав можливість повернутися до наукової роботи на кафедрах Київського й Московського університетів. Його наукове мислення було системним і мало на меті побудову єдиної фізичної картини: від космології до мікросвіту. Значна кількість його наукових розробок могла претендувати на Нобелівську премію, а багаторічний фундаментальний вклад у науку передбачав звання академіка. Але ні премії, ні звання професор так і не отримав. За свідченням Г. Сарданашвілі влада вбачала в ньому «несистемного». Він відмовився стати до лав компартії, ігнорував суботники, політзаняття, радянські свята, зміг уникнути участі у проекті по створенню ядерної зброї, а в науці займався переважно тим чим захоплювався.
«Все-таки я пережив цю владу!» — сказав Д. Іваненко, коли побачив як у 1991 р. у Москві прибирають пам'ятник Дзержинському.
«ЖИТТЯ — ЦЕ ГРА В ШАХИ З БОГОМ. БОГ ПЕРЕМОЖЕ, АЛЕ ПИТАННЯ — НА ЯКОМУ ХОДІ?»
За цим відомим виразом Д. Іваненка стоїть глибоко віруюча людина з аналітичним мисленням вченого і позитивним світосприйняттям. Як онук священника він орієнтувався на норми християнської моралі, і, водночас, залишався відданим обраній професії.
На стіні його службового кабінету в МДУ шість нобелівських лауреатів залишили свої вислови і автографи на знак визнання його наукових заслуг.
«А все-таки я переміг!» — перед смертю сказав Дмитро Іваненко. Полтавець пішов у засвіти на 91-у році життя, як всесвітньо відомий фізик чиє ім'я занесене в енциклопедії багатьох країн світу.
