Добраничівська пізньопалеолітична стоянка – одне з найдавніших у Європі довготривалих поселень первісних мисливців на мамонтів, які жили тут близько 12 тис. років тому. Знаходиться вона у Бориспільському районі Київської області, на лівому березі р. Супою, за 15 км від Яготина, і сьогодні відома науковцям в Україні і далеко за її межами, а створений на місці її розкопок музейний комплекс є потужним туристичним магнітом Київщини. Та мало кому відомо, що найперші кроки у виявленні і обстеженні пам’ятки пов’язані з Полтавщиною і нашим музеєм. Справа в тому, що адміністративно-територіальний поділ України у ХХ ст. декілька разів змінювався, і у 1940–1954 р., хут. Добраничівка належав до Полтавської області.
У науковому архіві музею зберігся лист, адресований до редакції обласної газети «Зоря Полтавщини», а звідти перенаправлений до Краєзнавчого музею. На одинарному листочку із шкільного зошита в клітинку фіолетовими чорнилами повідомляється про те, що «днями вчителі та учні Капустинської середньої школи Шрамківського району знайшли на високому горбі над балкою в х. Добраничівка Капустинської с/ради місце стоянки роду первісного родового суспільства». Лист датований 12 серпня 1952 р., підписаний вчителем географії Андрієм Івановичем Кулінським. Приємно дивує рівень освіченості вчителя, який не тільки докладно описав знахідку: «На глибині 1–2 метрів виявлено багато кісток мамонта, бивні мамонта та різне кременеве знаряддя: різці, скребки, а також багато осколків, що утворювалися при обробці кременевих знарядь. Трапляється також дерев’яне вугілля», але й досить точно визначив, за європейською класифікацією, що «по формі знарядь можна судити, що стоянка відноситься до солютрейської або оріньякської епохи верхнього палеоліту». Школярами були зібрані експонати із стоянки для «краєзнавчого кутка». Отримавши листа, з музею до місця знахідки був командирований заступник директора А. А. Фуремс, який 1-2 жовтня оглянув стоянку, зібрав підйомний матеріал і склав довідку, зробивши висновок, що «стоянка аналогічна стоянці Гінці, в 60 км від якої вона знаходиться». Вже наступного, 1953 року, на пам’ятці почалися розкопки під керівництвом відомого українського вченого, нашого земляка, археолога, провідного фахівця у галузі верхнього палеоліту України Івана Гавриловича Шовкопляса (1921–1997). Дослідження охопили всю доступну площу стоянки (2,5 тис. кв. метрів) і тривали до 1975 року, а у 1977 році місце розкопок було музеєфіковано. Одне із 4-х відкритих наметоподібних жител із кісток мамонта перенесли для зберігання і експонування до Переяславського Національного історико-етнографічного музею-заповідника під відкритим небом. У Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського знахідки із Добраничівки теж є, це зібрана А. Фуремсом і описана Г. Сидоренко колекція виробів із кременю – всього 11 одиниць: різці, скребачка, відщепи, пластини, нуклеподібні уламки – основні типи крем’яних виробів, що в цілому визначають її культурно-хронологічну приналежність.
Виявлення Добраничівської стоянки – це яскравий приклад плідної співпраці краєзнавців-аматорів із науковцями. В археологічній колекції музею є чимало артефактів, навіть справжніх скарбів, випадково знайдених у різний час, під час польових або будівельних робіт, переданих до музею мешканцями міст і сіл області. Їх музеєфікація дозволяє науковцям вивчати їх і включати до наукового обігу, а місця знахідок ретельно обстежувати, що безмовно збагачує науку про наше минуле.
Підготувала наукова співробітниця наукової бібліотеки Світлана Капко
Цікавий документ із Наукового архіву
Добраничівська пізньопалеолітична стоянка – одне з найдавніших у Європі довготривалих поселень первісних мисливців на мамонтів, які жили тут близько 12 тис. років тому. Знаходиться вона у Бориспільському районі Київської області, на лівому березі р. Супою, за 15 км від Яготина, і сьогодні відома науковцям в Україні і далеко за її межами, а створений на місці її розкопок музейний комплекс є потужним туристичним магнітом Київщини. Та мало кому відомо, що найперші кроки у виявленні і обстеженні пам’ятки пов’язані з Полтавщиною і нашим музеєм. Справа в тому, що адміністративно-територіальний поділ України у ХХ ст. декілька разів змінювався, і у 1940–1954 р., хут. Добраничівка належав до Полтавської області.
У науковому архіві музею зберігся лист, адресований до редакції обласної газети «Зоря Полтавщини», а звідти перенаправлений до Краєзнавчого музею. На одинарному листочку із шкільного зошита в клітинку фіолетовими чорнилами повідомляється про те, що «днями вчителі та учні Капустинської середньої школи Шрамківського району знайшли на високому горбі над балкою в х. Добраничівка Капустинської с/ради місце стоянки роду первісного родового суспільства». Лист датований 12 серпня 1952 р., підписаний вчителем географії Андрієм Івановичем Кулінським. Приємно дивує рівень освіченості вчителя, який не тільки докладно описав знахідку: «На глибині 1–2 метрів виявлено багато кісток мамонта, бивні мамонта та різне кременеве знаряддя: різці, скребки, а також багато осколків, що утворювалися при обробці кременевих знарядь. Трапляється також дерев’яне вугілля», але й досить точно визначив, за європейською класифікацією, що «по формі знарядь можна судити, що стоянка відноситься до солютрейської або оріньякської епохи верхнього палеоліту». Школярами були зібрані експонати із стоянки для «краєзнавчого кутка». Отримавши листа, з музею до місця знахідки був командирований заступник директора А. А. Фуремс, який 1-2 жовтня оглянув стоянку, зібрав підйомний матеріал і склав довідку, зробивши висновок, що «стоянка аналогічна стоянці Гінці, в 60 км від якої вона знаходиться». Вже наступного, 1953 року, на пам’ятці почалися розкопки під керівництвом відомого українського вченого, нашого земляка, археолога, провідного фахівця у галузі верхнього палеоліту України Івана Гавриловича Шовкопляса (1921–1997). Дослідження охопили всю доступну площу стоянки (2,5 тис. кв. метрів) і тривали до 1975 року, а у 1977 році місце розкопок було музеєфіковано. Одне із 4-х відкритих наметоподібних жител із кісток мамонта перенесли для зберігання і експонування до Переяславського Національного історико-етнографічного музею-заповідника під відкритим небом. У Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського знахідки із Добраничівки теж є, це зібрана А. Фуремсом і описана Г. Сидоренко колекція виробів із кременю – всього 11 одиниць: різці, скребачка, відщепи, пластини, нуклеподібні уламки – основні типи крем’яних виробів, що в цілому визначають її культурно-хронологічну приналежність.
Виявлення Добраничівської стоянки – це яскравий приклад плідної співпраці краєзнавців-аматорів із науковцями. В археологічній колекції музею є чимало артефактів, навіть справжніх скарбів, випадково знайдених у різний час, під час польових або будівельних робіт, переданих до музею мешканцями міст і сіл області. Їх музеєфікація дозволяє науковцям вивчати їх і включати до наукового обігу, а місця знахідок ретельно обстежувати, що безмовно збагачує науку про наше минуле.
Підготувала наукова співробітниця наукової бібліотеки Світлана Капко