Село Дибинці на Київщині здавна славилося своїми гончарями. Відомо, що ще у XVIII ст. довкола цього осередку в гончарний цех об’єднувалися талановиті майстри з навколишніх населених пунктів. Протягом 1807–1828 рр. тут діяла фаянсова фабрика графів Браницьких, на якій працювало більше сотні місцевих гончарів. А з другої половини ХІХ ст. дибинський глиняний посуд та вогнетривку цеглу реалізовували далеко за межами регіону. 

Значною мірою причина успішності тамтешніх майстрів полягала у багатих покладах високоякісної сировини, що дозволяло виготовляти якісний посуд вибагливих форм та орнаментів. На початку ХХ ст. художня кераміка дибинських гончарів посіла перше місце в Київській губернії. У 1913 р. в Дибинцях за рішенням Третього губернського земського зібрання було створено пересувну гончарну навчальну майстерню, яка функціонувала протягом 1914–1915 рр. під керівництвом К. Масюка. У 1931–1933 рр. тут діяла школа фабрично-заводського навчання «Керамік».

Декорування дибинської кераміки заслуговує окремої уваги, адже саме характерні прийоми орнаментації створюють той неповторний колорит, який відрізняє місцевий посуд від виробів десятків інших гончарних осередків.

Улюбленою технікою розпису місцевих майстрів було ріжкування, проте попереднього чорнового малюнка не наносили — увесь візерунок наче виливався на поверхню виробу на одному диханні. Ніяких подальших поправок така техніка не передбачала, рухи малювальника мали бути чіткими й швидкими, щоб не порушити товщину лінії.

Все це разом сформувало феномен кераміки із Дибинців, що ось уже більше двох століть захоплює своєю неповторністю і робить її об’єктом колекціонування та музеєфікації.

Підготувала Наталія Кондратенко, завідувачка сектору науково-дослідного відділу фондів