Закінчив початкову, а потім двокласну школу у м. Зіньків. На будинку колишньої двокласної школи (нині – комунальний заклад «Зіньківська спеціалізована дитячо-юнацька школа олімпійського резерву з гандболу») встановлена меморіальна дошка з пам’ятним написом: «В цьому будинку на початку ХХ століття робив свої перші літературні та мистецьки кроки видатний український сатирик і гуморист Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко)». Будинок знаходиться по вул. Воздвиженській, 22.
Далі навчався у Київській військово-фельдшерській школі, по закінченню якої у 1907 р. працював фельдшером спочатку в армії, а потім у хірургічному відділенні лікарні Південно-Західної залізниці. Паралельно займався самоосвітою, склав екстерном екзамен за повний курс гімназії і у 1917 р. вступив до Київського університету, однак, попри гарні результати, невдовзі залишив навчання та цілком віддався журналістській і літературній праці.
У 1918 р. був мобілізований до Армії Української Народної Республіки у медичні частини. Зробив швидку кар’єру – через рік став начальником медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. В його розпорядженні були усі медичні шпиталі. У тому ж 1919 р. потрапив у полон до більшовиків.
ЧК вважало великим успіхом полон офіцера Губенка – високопоставлений «петлюрівський» урядовець утримувався у Харкові до 1921 р. до повного закінчення «громадянської» війни. «Визволив» Губенка Микола Скрипник (голова першого українського радянського уряду) – соратник леніна. Скрипник читав гуморески у офіційних виданнях УНР. Павло Губенко (Остап Вишня) і справді писав чесно та їдко – попри військовий стан немилосердно висміював вади Директорії. Але ця слава не допомогла – колишньому офіцеру Армії УНР згодом помстились за службу Незалежній Україні – була ленінська в’язниця (1919-1921) і сталінський концтабір (1933 – 1934; 1934 – 1943).
Спочатку писав під псевдонімом «П. Грунський», а згодом, з 1921 р., став підписуватись Остап Вишня. Перший твір було надруковано у листопаді 1919 р.
Крім літературної, проводив і активну громадську роботу. Брав участь у діяльності літератрних об’єднань «Плуг» і «Гарт», разом з письменником В. Еллан-Блакитим редагував перші випуски журналу «Червоний Перець» (1922) та оргкомітеті Спілки письменників.
Товаришував з Миколою Хвильовим, Миколою Кулішем, Олесем Досвітнім, Максимом Рильським. Допомагав родині останнього, коли Рильський потрапив до в’язниці.
У 1930-х рр. був головою кооперативу літераторів під час спорудження для них житла в Харкові – відомого будинку «Слово».
По закінченню Другої світової війни знову почав працювати у редакції журналу «Перець». Був членом редколегії журналу. Зробив значний внесок у розвиток української сатиричної літератури та значно доповнив традиції жанру, розпочатого його попередниками – Т. Шевченком, І. Франком, Л. Мартовичем. Здобув визнання самобутнього майстра української сатири й гумору. Започаткував новий жанр – усмішка, як різновид фейлетону та гуморески.
Останні роки проживав у м. Київ. До 1952 р. у будинку письменників Роліт на вулиці Богдана Хмельницького, 68. А у 1952 – 1956 рр. проживав у Будинку письменника на вулиці Великій Васильківській, 6. На цьому будинку встановлена меморіальна дошка.
Помер 28.09.1956 р. від серцевого нападу. Похований у м. Київ, на Байковому кладовищі. Надгробок виготовив відомий скульптор Михайло Дмитрович Декерменджі.
Ім’я Остапа Вишні пошановане у назвах вулиць у містах нашої держави – Вінниця, Дніпро, Жмеринка Вінницької області, Запоріжжі, Зінькові Полтавської області, Києві, Калуші Івано-Франківської області, Луганську, Миколаєві, Одесі, Полтаві, Сумах, Ужгороді, Харкові, Хмельницькому, Ходорові Львівської області та Чернігові.
