«Злопом՚янутий цар» перед «Воротами щастя».
(продовження довгочиту від 9 липня, 13 серпня, 12 вересня та 16 жовтня 2024 р.)
У лютому 1709 р. Петро І залишив театр військових дій майже на чотири місяці. Історики від Райнхарда Віттрама (Reinhard Wittram) до Євгенія Тáрлє (Евгений Тáрле) марно намагалися з՚ясувати переконливі причини такої довготривалої відсутності. Складність пояснення дій царя обумовлена тим, що стосовно його від՚їзду майже відразу було розповсюджено неправдиву інформацію.
До обов՚язків уже згадуваного Джеймса Джеффріса належала необхідність інформувати головнокомандувача британських військ на континенті Джона Черчилля, герцога Мальборо (John Churchill, Duke of Marlborough, див. зображення) про всі контакти шведського короля. У своїх щоденникових записах Джеффріс зазначив, що навесні 1709 р. до Великих Будищ (ставки Карла ХІІ на території сучасної Диканської територіальної громади Полтавської області) під конвоєм прибув полонений шведський обер-аудитор Клінт (йдеться про Еріка Йогана Еренруса фон Клінтена, чиє прізвище Джеффріс писав щораз по-різному). Офіційно місією Клінтена були перемовини з приводу обміну бранцями. Однак з-поміж іншого він зазначив, що цар нещодавно приїздив до Азову з метою спорядити флот в Чорне море задля здійснення маневрів, які б відволікали увагу ворога.
Таке пояснення не видається досить переконливим. Російський флот на той момент ще був дуже слабким для протистояння турецьким кораблям. Основну військову загрозу становили шведи на суші, які встигли домовитися про спільні дії з татарами.
Як випливає з переписки царя та губернатора Троїцької фортеці (сучасне м. Таґанроґ), наміри кримців серйозно непокоїли Петра. Хвилювання не були безпідставними. Карл Піпер вів активну переписку з ханом Давлет-Ґераєм II через королівського посланця Отто Вільгельма Клінковштрума (Otto Wilhelm Klinkovström). Вони досягли повної згоди й спільний шведсько-татарський удар було цілком узгоджено уже взимку 1708/1709 рр. Однак за перемовинами бахчисарайського двору та шведів спостерігав Кападжі-паша, представник зверхника усіх кримських ханів – султана.
Щоб зрозуміти неоднозначність ситуації, слід зупинитися на особливостях деяких формулювань офіційної придворної османської історіографії періоду Великої Північної Війни. Йдеться перед усім про особу Петра І. У Мегмеда Рашида він завжди згадується як «злопом՚янутий цар» (це винесено в заголовок) або «Цар-злодій». Одночасно під метафорою «Ворота щастя» Рашид розумів самого Ахмеда ІІІ й уряд Османської імперії, оскільки так дослівно називався прохід до особистих покоїв султана у палаці Топкапи.
Різке протиставлення згаданих правителів на рівні метафор не повинно вводити в оману. На практиці Ахмед ІІІ дотримувався засад Константинопольського мирного договору (1700 р.). З огляду на його зовнішньополітичний курс, зносини кримського хана потребували особливого нагляду. У Бахчисараї цей контроль здійснював неофіційний представник «Воріт щастя».
Саме з Кападжі-пашею в Азові навесні 1709 р. зустрівся занепокоєний цар. Ймовірно, нагадав османам про чинність мирної угоди, продемонстрував готовність дотримуватися умов, які було зафіксовано в цьому документі. Вжиті заходи дали результат. «Ворота щастя» підтвердили заборону для хана порушувати мир під страхом смерті. Остаточно небезпеку подвійного удару було нівельовано у травні 1709 р. Тоді до царя надійшла звістка, що посланців від шведів і запорожців Давлет-Ґерай II вислав «без діла назад». Таким чином дезінформація, яку було вкладено в уста уже згадуваного Клінтена, досягла мети. Більше того, продубльована в джерелах, мала довготривалий ефект протягом кількох століть.
(далі буде)
Підготувала Олена Замура, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця науково-дослідного експозиційного відділу історії пізнього середньовіччя та нової історії.