«Христос народився, щоб мир звеселився після Адамового гріха…» – один із найпоширеніших барокових травестійних текстів, відомий із 18 століття. Він був уперше опублікований у «Києвской старине» в 1882 р. без зазначення часу і місця запису, а потім ще раз у 1894 р. М. Драгомановим з посиланням «зі збірки М. Максимовича». Наприкінці 19 ст. «Вірша» неодноразово фіксувалася етнографами на Подніпров’ї та у Слобожанщині щонайменше у шести різних варіантах і стала хрестоматійним зразком у своєму жанрі.
Саме цю «Різдвяну віршу» використав Іван Багряний у романі «Тигролови». Її декламує у переддень свята старий Сірко, бо більше немає кому в їхньому краї віршувати, а «без віршівок – Різдво не Різдво».
Зміст поезії відповідає оповідці із Нового Заповіту про народження Спасителя у яслах, принесення дарів царями і пастухами, винищення Іродом дітей і втечі Святого Сімейства з Віфлеєму. Але її текст, на відміну від євангельського, сповнений яскравих епітетів, народних мовних зворотів і приказок. Віфлеємська зірка, що зійшла над вертепом «ясненька, гарна, кругленька», янголи «крилаті, чудні, чубаті», східні царі, завітавши на народини Христа, вітали «по письменному звисока», пастухи грали на сопілках, а «Іцько старенький» (тобто, святий Йосип) «царям був раденький» і щедро пригостив їх традиційними українськими наїдками.
От саме тут, у сцені частування, і прихована справжня полтавська «родзинка» нашого (хоча й записаного на Харківщині) тексту, яка відрізняє його від інших досліджених варіантів. Чим же смакували царі у Віфлеємському вертепі? Ви можете не повірити, але вони «пили наперед сивуху, закусювали сім’яну макуху, поки їх кликнули за стіл». А вже на столі «були всякії потрави, самії гарнії приправи, та все з полив’яних мисок, з нових кленових тарілок: свинячу голову до хріну, локшину на переміну, потім з підливою гиндик»… Щось дуже нагадує? Де ми вже таке смакували? Там був іще «на закуску куліш, каша лемішка, путрі, кваша і з маком медовий шулик». А ще «кубками пили горілку, мед, пиво, брагу й сирівець»…Згадали? Правильно! Все це нам «подавав» Іван Котляревський у своїй незрівнянній «Енеїді» (на пиру у Дидони, вірші 26-28). І оті три строфи із поеми нашого славного земляка раптом віднайшлися цілком органічно вбудованими у народний різдвяний текст!
Надалі виникає ще багато паралелей між мовою «Вірши» і «Енеїди»: «Часу не гайте, тай додому махайте!» – попереджає царів Янгол, вони «схватились, перехрестились, та й до дому почвалали», а Іцько із сім’єю «так поспішався, що й не оглядався, тільки п’ятами закивав». Цар Ірод, розгнівавшись, «розкричався, що аж увесь світ заколихався». На нашу думку, тут можна казати про взаємне запозичення: спочатку І. Котляревський, пишучи «Енеїду», використав відомі йому зразки бурлескної поезії, а пізніше віршувальники, свідомо чи несвідомо, долучили до своїх текстів уривки із відомої поеми.
Різдво – особливий час подарунків і усілякої дивовижі. Тож і у рубриці «Цікавий документ із наукового архіву» ми приготували для вас сьогодні дещо особливе. Це – «Різдвяна вІрша», що зберігається серед давніх фольклорних записів – чудовий зразок бурлескної поезії, записаний близько 1914 року невідомим дослідником від родини Ковальків із с. Печеніги на Харківщині. Такі вірші були колись, наряду із колядками і щедрівками, невід’ємним атрибутом зимових свят. Вони складалися зазвичай мандрівними дяками або семінаристами, і читалися одноосібно чи кількома акторами у ролях, а іноді могли супроводжуватися і цілим вертепним дійством. Для правдоподібності у різдвяну історію вписували картини життя, побутові подробиці і деталі, приправляли народним гумором. Дослідники подібні комічні стилізації називають «травестіями», що походить від італійського «travestire» – «переодягати».
«Христос народився, щоб мир звеселився після Адамового гріха…» – один із найпоширеніших барокових травестійних текстів, відомий із 18 століття. Він був уперше опублікований у «Києвской старине» в 1882 р. без зазначення часу і місця запису, а потім ще раз у 1894 р. М. Драгомановим з посиланням «зі збірки М. Максимовича». Наприкінці 19 ст. «Вірша» неодноразово фіксувалася етнографами на Подніпров’ї та у Слобожанщині щонайменше у шести різних варіантах і стала хрестоматійним зразком у своєму жанрі.
Саме цю «Різдвяну віршу» використав Іван Багряний у романі «Тигролови». Її декламує у переддень свята старий Сірко, бо більше немає кому в їхньому краї віршувати, а «без віршівок – Різдво не Різдво».
Зміст поезії відповідає оповідці із Нового Заповіту про народження Спасителя у яслах, принесення дарів царями і пастухами, винищення Іродом дітей і втечі Святого Сімейства з Віфлеєму. Але її текст, на відміну від євангельського, сповнений яскравих епітетів, народних мовних зворотів і приказок. Віфлеємська зірка, що зійшла над вертепом «ясненька, гарна, кругленька», янголи «крилаті, чудні, чубаті», східні царі, завітавши на народини Христа, вітали «по письменному звисока», пастухи грали на сопілках, а «Іцько старенький» (тобто, святий Йосип) «царям був раденький» і щедро пригостив їх традиційними українськими наїдками.
От саме тут, у сцені частування, і прихована справжня полтавська «родзинка» нашого (хоча й записаного на Харківщині) тексту, яка відрізняє його від інших досліджених варіантів. Чим же смакували царі у Віфлеємському вертепі? Ви можете не повірити, але вони «пили наперед сивуху, закусювали сім’яну макуху, поки їх кликнули за стіл». А вже на столі «були всякії потрави, самії гарнії приправи, та все з полив’яних мисок, з нових кленових тарілок: свинячу голову до хріну, локшину на переміну, потім з підливою гиндик»… Щось дуже нагадує? Де ми вже таке смакували? Там був іще «на закуску куліш, каша лемішка, путрі, кваша і з маком медовий шулик». А ще «кубками пили горілку, мед, пиво, брагу й сирівець»…Згадали? Правильно! Все це нам «подавав» Іван Котляревський у своїй незрівнянній «Енеїді» (на пиру у Дидони, вірші 26-28). І оті три строфи із поеми нашого славного земляка раптом віднайшлися цілком органічно вбудованими у народний різдвяний текст!
Надалі виникає ще багато паралелей між мовою «Вірши» і «Енеїди»: «Часу не гайте, тай додому махайте!» – попереджає царів Янгол, вони «схватились, перехрестились, та й до дому почвалали», а Іцько із сім’єю «так поспішався, що й не оглядався, тільки п’ятами закивав». Цар Ірод, розгнівавшись, «розкричався, що аж увесь світ заколихався». На нашу думку, тут можна казати про взаємне запозичення: спочатку І. Котляревський, пишучи «Енеїду», використав відомі йому зразки бурлескної поезії, а пізніше віршувальники, свідомо чи несвідомо, долучили до своїх текстів уривки із відомої поеми.