До Міжнародного дня дитячої книги ми пригадуємо творчість Оксани Іваненко — полтавської письменниці, авторки багатьох літературних творів для дітей, засновниці сучасної української літературної природознавчої казки.
На творах О. Іваненко виросло не одне покоління українців. Її літературна спадщина збагатила вітчизняну культуру 2-ї пол. ХХ ст. щедрим проявом любові до України та її дітей, історії, мови, традиції. У 1974 р. за роман «Тарасові шляхи» (1961р.), повість «Рідні діти» та збірку «Лісові казки» письменниця отримала Республіканську літературну премію імені Лесі Українки. Гонорар О. Іваненко передала до дитячих будинків.
Дітям-сиротам вона присвятила значну частину свого життя. У 16 років опікувалася юними мешканцями будинку для безпритульних у Полтаві, а після закінчення Харківського інституту народної освіти (1926 р.) влаштувалася на постійну роботу до дитячої колонії під Харковом, яку очолював Антон Макаренко. Це був безцінний досвід пізнання дитячої поведінки, напрацювання комунікативних навичок спілкування з малечею, занурення у світ їх потреб, мрій, проблем. Далі буде навчання в аспірантурі Науково-дослідного інституту педагогіки і захист дисертації на тему: «Дитяча літературна творчість».
Любов до дітей О. Іваненко перевтілювала у в прозу для малечі. Перше оповідання «Сандалики, повна скорість!» вийшло друком у 1933 р. і проголосило одну із провідних ідей її творів – любов до рідного краю.
В циклі «Лісові казки» відбився світогляд авторки, що з дитинства зачаровувалася такими майстрами слова як Г-К. Андерсен та браття Грімм. Тварини, рослини, явища природи в творах О. Іваненко персоніфікуються, наділяються людськими властивостями заради гармонізації відносин між людиною і світом. Н. Забіла відмічала поетичну мову казок сповнену яскравих образів і «влучних, з самого життя, з живої говірки запозичених висловів та приказок…».
Світосприйняття О. Іваненко формувалося на основі гуманістичних ідеалів і принципів, закладених родинним вихованням і власним вибором. Тому цінність людського життя, захист його гідності, важливість дотримання морально-етичних норм поведінки у суспільстві як запоруки психічного і фізичного здоров'я майбутніх українців мало визначальне значення для творчих орієнтирів письменниці. Не дивно, що книги О. Іваненко приваблюють дітей ХХІ століття відвертою правдою щирої душі, мудрою добротою досвідченої людини, майстерністю літературного слова та авторської вигадки.
Маємо надію, що сучасні читачі О. Іваненко із задоволенням долучать своїх майбутніх дітей до простих істин складного буття її чарівних героїв:
«…Обоє вони гуляли — дівчинка і зайчик — і злякалися одне одного. Дівчинка раніше ніколи не бачила зайця. Вона подумала: а може, то вовк женеться за нею, — і заховалася мерщій за густу сосонку. А зайчик подумав, що то мисливець іде, і теж заховався за ту ж сосонку, тільки з другого боку. Сосонка обох їх бачила і обох заховала.…» («Зимова казка»).
«…Соловей співав краще від усіх у лісі. Всі пташки замовкали, коли він співав, і перша його пісня завжди була про далеку мандрівку, про теплі розкішні гаї з надзвичайними квітами й золотими плодами. І всі дерева слухали, і пташки слухали, і маленька синичка слухала і згадувала люту зиму, вітри, кучугури снігу. Може й справді краще відлітати туди? А як же тоді рідна берізка, і рідний старий дуб, і лісова яблунька?...» («Синичка»).
«…Справді, пролинуло літо, як на крилах, і настала осінь. У лісі ледь-ледь шаруділо листя, і ніби хтось тихо ходив попід березами й кленами. І де не пройде — там листя ставало золоте й червоне. Мабуть, то й ходила осінь, тільки так, щоб її ніхто не бачив.…» («На добраніч»).
