Нас запитували, що спонукало нас зайнятися такою справою, з чого починався пошук?
А почався він із одного цікавого архівного документу – листа, що зберігається у Науковому архіві, в особовому фонді письменника Олеся Юренка:
«Шановний Maestro Юренко! Посилаю Вам пісню «Білі берези» своєї композиції на Ваш текст. Дозволяю помістити її в газеті «Зоря Полтавщини» в день святкування 85-річчя життя і 60-річчя музичної діяльності. З вдячністю Гр. Давидовський. Заслужений артист республіки».
Не лист навіть, а невеличка нотаточка фіолетовими чорнилами на пожовклому аркушику із шкільного зошита. Такий же пожовклий конверт з адресою відправника «Полтава, Красний пров., 7». Щось у цьому листі видавалось дивним. Факсимільний штамп-підпис? Не прийняте серед радянських митців звертання «Маестро» замість традиційного «товариш»? Чи оте «дозволяю», де будь-який інший митець написав би «прошу»? Чи може, поважні ювілейні дати і звання? Згодом все це разом спонукало заглибитися у літературу, щоб більше дізнатися про Заслуженого артиста УРСР Давидовського і його перебування в м. Полтаві.
З’ясувалося, що життя композитора, диригента і хормейстера Григорія Давидовського (1866-1952) було довгим і активним. Ще до революційних подій 1917 р., блискуче закінчивши Академію мистецтв у Петербурзі, він – син сільського священика із Сумщини – швидко став знаменитим завдяки першим же своїм великим творам, хоровим сюїтам «Кобза» і «Бандура», які написав на основі українських народних пісень. У буремні роки підтримував своїм мистецтвом УНР і УАПЦ. Згодом жив і працював у Вінниці, Києві, Харкові, Лубнах, Керчі, Москві, Ростові-на-Дону, Парижі. Керував церковними і світськими хорами і капелами, гастролював, збирав фольклор, писав різножанрову музику.
Полтава стала останнім прихистком і місцем спочинку виснаженого лицемірством та замаскованим тиском з боку тоталітарної влади композитора, а хорова капела Полтавської обласної філармонії – останнім колективом, з яким йому довелося працювати. У Полтаві композитор написав ряд нових творів, серед яких пісні «Закарпатська Україна» на слова М. Нагнибіди, «Білі берези» на слова О. Юренка, «Ніколи війні не бувати», «Полька-полтавчанка» на слова А. Пашка, «Хор колгоспної молоді» на слова Ф. Гаріна, ряд обробок пісень різних народів. Паралельно із роботою у філармонійній капелі, Григорій Митрофанович також деякий час виконував обов’язки регента Архімандритського хору, який знаходився на той час у Преображенському соборі (більш відомому полтавцям як «базарна церква», зруйнована комуністами у 1962-му році). Сучасники згадують, що персональний склад філармонійної капели і Архімандритського хору тоді був практично ідентичним
Яким же було життя митця в Полтаві? З одного боку – заслужена пошана серед колег і учнів. Великі урочистості на честь 80-річного і 85-річного ювілеїв. Присвоєння звання Заслуженого артиста УРСР. З іншого – заборона видавати власні твори, бідність, крайнє фізичне виснаження, документоване лікарями. Проживання у «квартирі» загальною площею 12 кв.м. із зручностями надворі. Пенсія ледь дозволяла зводити кінці з кінцями. «Я живу в кредит і уже заборгував добрим людям до 3000 карбованців. Дуже боюся померти не сплативши боргів», – скаржився Григорій Давидовський у листі дочці. А вона потім згадувала таке: «У батька було багато мрій і мало костюмів,– точніше – два: один на собі – в будні, і другий (смокінг) для виступів на концертах. Але це його ніскільки не гнітило, він жив у звуках, і був щасливий, коли концерт відбувався вдало, або коли народжувалась нова мелодія».
Підготувала наукова співробітниця Наукової бібліотеки Світлана Капко