Народився в сімʼї селян, які на той час уже були колгоспниками 5 грудня 1931 року в с. Шилівка на Полтавщині. Батько теслярував, косив, пиляв і нишком готувався до вступу в учительський інститут.
Григір Тютюнник згадує: «У тридцять третьому сімейство наше опухло з голоду…тоді мені було півтора року — перестав ходити (вже вміючи це робити), сміятися і балакати перестав».
Велике горе прийшло в сім’ю в 1937 році. Спершу заарештували дядька Павла Васильовича, а в ніч з 29 на 30 листопада забрали й батька. Додому він уже ніколи не повернувся. Мати невдовзі вийшла заміж за шилівського активіста, якого Гриць зненавидів назавжди. Ставши майже круглим сиротою, хлопець знайшов притулок у сім’ї молодшого батькового брата Филимона, який жив у Донбасі. Коли почалася війна і дядько піішов на фронт, його дружина з дітьми почала голодувати, (у родини Ф. Тютюнника було своїх троє дітей).
1942 року, щоб полегшити стан сім’ї дядька, Григір вирішив повернутися до матері на Полтавщину. Письменник згадував: «Йшов пішки (війна кругом), маючи за спиною 11 років, три класи освіти і майже порожню торбину, в якій з початку подорожі було дев’ять сухарів, перепічка і банка меду. Земляки дали на дорогу. Ішов рівно два тижні». Хату, в якій жили Тютюнники, зруйнувала бомба, і він із матір’ю вимушений був поневірятися у чужих людей. У рідному селі перебуває війну.
В 1946 році з 5-класною освітою пішов у Зіньків поступати в ремісниче училище заради «якоїсь одежини і 700 г хліба на день». Оті грами й стали рятівними для нього та овдовілої вдруге матері. Восени 1947 одержав свідоцтво слюсаря і опинився в Харкові на заводі імені Малишева, «шліфував танкову броню». Ця робота довела до хвороби, він самовільно кидає Харків і повертається в Шилівку. За цю втечу Григір одержав чотири місяці примусової праці, які відбув у колонії Божкове неподалік від Полтави. І знову колгосп, важка праця, натяки, що батько «ворог народу» і сам «тюряжник». Тож далі він завербувався на Донбас на будівництво Миронгрес біля Дебальцевого. Пізньої осені 1951 року забрали в армію на довгі чотири роки, які відбував у Примор’ї. І знову повернувся в Донбас, токарював у Щотовському вагонному депо і навчався в школі.
«А далі щасливі п’ять років навчання в університеті на філологічному факультеті, те, що я любив. І російське відділення – те, до чого я звик, до чого мене готувала школа, армія, напівросійське донбаське оточення» — це з Григорової «Автобіографії». Навчаючись в Харківському університеті, написав першу новелу « В сумерки» і журнал «Крестьянка» її надрукував.
Сесії, дипломна робота, нарешті одруження — все це сприяло творчій роботі. До неї Тютюнник повернувся вже після закінчення університету і після смерті брата Григорія, автора роману «Вир», який справив на нього сильне враження. Відбувся, як він каже «злам», в ньому прокинулося почуття національної гордості. Після прочитання словника Грінченка негайно переклав на українську мову своє російське оповідання, і відтоді став українським письменником. «Ця щаслива подія в моєму житті сталася на шахті № 10 під Комунарськом Луганської області, де я викладав у вечірній школі російську мову та літературу». Сталася там і друга подія — народився син, якого назвали Михайлом. «Одного Михайла замордували, може хоч другому поталанить жити по-людському. Об тім тільки й молю Господа-Бога» (з «Автобіографії»).
На початку 60-х років сім'я Григора Тютюнника переїздить до Києва, сам Григір працює в редакції газети «Літературна Україна», публікує в ній свої нариси та перше оповідання. Також працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, створює літературний сценарій за романом Григорія Тютюнника «Вир». Згодом переходить на редакторсько-видавничу роботу і повністю віддається літературній творчості. 1966 року вийшла його перша книжка «Зав’язь», яка зробила його популярним серед творчої молоді.
1968 року «Литературная газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Григору Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Деревій». А далі з’являються його нові літературні твори у різних видавництвах, в республіканській та всесоюзній пресі. У Талліні виходить збірка оповідань Григора Тютюнника естонською мовою. Журнал «Сельская молодежь» у 1979 році повідомляє, що його нагороджено медаллю «Золоте перо» за багаторічне творче співробітництво. Виходять друком збірки «Батьківські пороги», «Коріння», переклади українською мовою творів В. Шукшина та інших письменників. На початку 70-хрр. Григір Тютюнник працює у видавництві «Веселка». Пише твори для дітей. За книги «Климко» і «Вогник далеко в степу» удостоєний республіканської літературної премії імені Лесі Українки (1980 р.). В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного».
Григір Тютюнник гідно доповнює плеяду полтавських письменників. Його літературні твори та особисті речі (транзистор «Меридіан» та ліхтарик, з яким ходив на риболовлю) знайшли своє місце у зібранні Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського. Неодноразово були використані при побудові тематичних та ювілейних виставок, експозиційних розділів про життя і літературну діяльність письменників-полтавців, які відбувалися в стінах закладу.
Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980 року життя Григора Тютюнника трагічно обірвалося.
1989 року його творчість була посмертно відзначена Державною премією імені Т.Г.Шевченка.
Підготувала Наталія Шумейко – наукова співробітниця Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського