Літературна спадщина Оксани Іваненко збагатила вітчизняну культуру ХХ ст. щедрим проявом любові до дітей, України, її історії, мови, традиції. Вона авторка багатьох різножанрових літературних творів для дітвори, засновниця сучасної української літературної природознавчої казки, науковиця. У 1974 р. за роман «Тарасові шляхи» (1961р.), повість «Рідні діти» та збірку «Лісові казки» письменниця отримала Республіканську літературну премію імені Лесі Українки. За твори для дорослих читачів була нагороджена Державною премією УРСР ім. Т.Г. Шевченка (1986 р.). Гонорари письменниця передала до дитячих будинків, бо занадто добре розуміла їхніх вихованців.

Походила О.Д. Іваненко з освіченої полтавської родини редактора місцевих видань Дмитра Олексійовича і вчительки притулку для сиріт Лідії Миколаївни Іваненків. Дитячі роки Оксани пройшли в творчій атмосфері сімейного кола, де захоплення літературою та отримання нових знань мало пріоритетне значення у вихованні. «Писати я почала дуже рано, як тільки вивчилася читати, а читала я з чотирьох років…» – пригадувала письменниця.

Далі буде навчання в гімназії, робітничій школі, і набуття спеціальності на факультеті соціального виховання Харківського інституту народної освіти (1923-1926 рр.). Під час навчання в інституті Оксана декілька років поспіль проходила практику у Дитячій колонії імені Максима Горького на Полтавщині, яку очолював Антон Макаренко. Після завершення вишу молода вчителька повернулася до колонії на постійне місце роботи. У виховному закладі вона отримала безцінний досвід пізнання дитячої поведінки, напрацювання комунікативних навичок спілкування з малечею, занурення у світ їхніх потреб, мрій, проблем. Ініціативна і закохана у педагогічну роботу співробітниця пізніше стала прообразом Оксани Варської у повісті А. Макаренко «Педагогічна поема».

Але головним захопленням життя Оксани Дмитрівни залишалася літературна творчість. Із середини двадцятих років з’являються її перші публікації: оповідання «До царя» 1925 р., збірничок оповідань «Майка та жабка» 1930 р., збірник «Ми ще невеличкі» 1931 р. Талант до художнього слова і педагогічний досвід молодої авторки отримав на початку 30-х років подальший розвиток – науковий ступінь кандидата наук після захисту дисертації «Дитяча літературна творчість» в Українському науково-дослідному інституті педагогіки. Наукова діяльність кандидатки наук продовжилася в стінах київського філіалу інституту на посаді керівника секцією дитячої літератури, а після повернення з евакуації вона очолила редакцію журналу «Барвінок» (1947-1951 р.).

Головну частину літературного спадку О. Д. Іваненко складають твори для дітей. В 1933 р. вийшла перша казка «Сандалики, повна скорість!», яка отримала схвальний відгук на першій республіканській конференції з питань дитячої літератури (1934 р.). Любов до малечі спонукала до появи нових казок під час роботи над якими авторка, за її виразом, «перевтілювалася абсолютно», занурюючись у світ чарівних героїв. Літературознавці умовно поділяють ці роботи на дві групи – ті в яких відображене фантастичне середовище людей і явищ, та казки, що інтерпретують світ природи. Так у циклі «Лісові казки» (1934 р.) відбився світогляд особистості, що з дитинства зачаровувалася такими майстрами слова як Г-К. Андерсен та браття Грімм. Тварини, рослини, явища природи в творах О. Д. Іваненко персоніфікуються, наділяються людськими властивостями заради гармонізації відносин між людиною і світом.

Роман-дослідження письменниці «Тарасові шляхи» (1961 р.) став вагомим явищем не тільки в її професійній діяльності, а й в дитячій літературі того часу. Йому вона присвятила більше 20-ти років праці. За висловом літератора Ю.Ф. Ярмиша Оксані Дмитрівні належить провідне місце у жанрі історичного роману для дітей та юнацтва (роман «Марія», повісті «Друкар книжок небачених», «Рідні діти», «Великий шум» та ін.). За книгу спогадів «Завжди в житті» (1985 р.) авторка була відзначена Державною премією України ім. Т. Шевченка (1986 р.).