Оратором був герой сьогоднішнього допису Феофан Прокопович (1681 – 1736 рр.) (див. світлину), а його знаменита промова того ж року побачила світ у друкарні Києво-Печерської Лаври під назвою «Панегірикос, или слово похвалное о преславной над войсками свійскими побѣдѣ …». Молодий чоловік (йому ледве виповнилося 28 років) уже мав кар’єру, яка стрімко розвивалася. На момент проголошення визначальної в його житті промови Прокопович посідав посаду префекта Київської академії (власне, другої особи в ієрархії навчального закладу). А ще до цього він встиг змінити ім’я (на честь дядька, який займався вихованням рано осиротілого хлопчика) і двічі змінити конфесію (переходив із православ’я в унію, але потім знову навернувся до грецької віри), навчався у Львівському колегіумі, під час подальшої освітньої подорожі отримав доступ до Ватиканської бібліотеки, зрештою повернувся до Києва, де постригся в ченці й став ревносним оборонцем православ’я й автором п’єси «Володимир», яку 1705 р. присвятив гетьманові Мазепі.
Однак події 1709 р. під Полтавою змусили Прокоповича переглянути ставлення до гетьмана-вигнанця. У своїх поглядах проповідник еволюціонував настільки кардинально, що Мазепу назвав «проклятим зменником», тобто зрадником.
У «Панегірикосі» Прокопович згадав про Азовські походи Петра й облогу Кизикермена (сучасне м. Берислав в Херсонській області). Знаменитий дзвін «Кизикермен» зберігається Полтавському краєзнавчому музеєві імені Василя Кричевського і відлитий з гармат, захоплених під час згаданої облоги однойменної фортеці.
У 1716 р. життя Прокоповича зазнало кардинальних змін – він отримав виклик до Петербургу. Петро І доручив йому написати некомпілятивну працю з історії Росії. Річ у тім, що раніше цар уже доручав іншому авторові цю роботу, але рукопис містив цілі розділи славнозвісного «Синопсису», тобто великою мірою був плагіатом. Ця обставина викликала незадоволення монарха. Петро І вирішив залучити Прокоповича, який встиг себе зарекомендувати вправним майстром слова, зокрема завдяки промові 1709 р.
«Премудрому священнику» надали цілий корпус джерел (літописи, польські хроніки, списки «Степенної книги», хронографи). Про напружену роботу над текстом Прокопович у листах інформував свого юного друга Якова Марковича. Майбутній владика Феофан скаржився, що багато часу забирає порівняння текстів польських хронік та літописів.
Нарешті «Родовідний список великих князів і царів російських» опублікували 1720 р. Це була перша у ХVIII ст. некомпілятивна праця з історії Росії, яка радше нагадувала генеалогічну розвідку. Текст Прокоповича не дає підстав називати його фундаментальною історичною працею, однак сам автор заклав підвалини подальшого ґрунтовного вивчення літописів.
Підготувала Олена Замура, кандидат історичних наук, науковий співробітник науково-дослідного відділу історії пізнього середньовіччя та нової історії.