У науковому архіві Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського зберігаються спогади полтавців про події цього періоду. Серед них – мемуари мешканки Полтави Тамари Семенівни Морозко. Там вона згадує день 22 червня 1941 року:
«22 червня 1941 року у неділю у вихідний день ми збиралися купити на базарі полуницю на вареники й олію, та їхати відпочивати в Ковалівку, рибалити з співробітниками чоловіка. Неділя зустріла нас похмурим ранком з мжичкою. Після сніданку ми вирішили почекати погоди, якщо розпогодиться, і поїхати у полудень. Лягли трішки подрімати. О дванадцятій прибігла сестра чоловіка, миттєво увімкнула радіо. Закричала на весь голос: «Ви спите, а в країні війна почалась!» Ми не могли зрозуміти, що сталося […], у те, що ворог вже напав на нашу землю не хотілося вірити. Радіо безперервно повідомляло, що ще на світанку було сильне бомбардування прикордонних міст. Пропонувалося дотримуватися повного затемнення з наступом темряви. У місті з’явився автотранспорт з пораненими.Чоловік, маючи військовий квиток з явкою до військкомату на другий день після об’явлення війни, одразу поїхав на роботу передавати справи. Ранком пішов на збір біля міського кладовища. У ніч на перше липня частина відбула з Полтави на фронт. Мені залишалося два місяці до пологів. Чоловік коротко, але часто писав. Я отримувала листи з Білоруського фронту […] Останнього листа я отримала 23 серпня. Він писав : «Якби ти знала, що тут робиться? Чи знає вище командування?» Більше листів я не отримувала, не отримували їх і родичі…»
Зустрітися з чоловіком, Володимиром Євдокимовичем Моргуном, їй більше не судилося. 15 вересня 1941 року Тамара Семенівна з новонародженою донькою Анжелою рушила в дорогу на Схід, у евакуацію. Важко уявити всі поневіряння молодої жінки з малою дитиною на руках під час руху у безвість, життя під нацистською окупацією далеко від дому на Луганщині і повернення додому. У Полтаві жінка дізналася, що за півтора місяця до цього нацисти стратили її чоловіка як учасника антифашистської групи, що діяла у Полтавському районі і Полтаві.
Зараз, коли війна знову нівечить Україну, коли українці зі зброєю в руках боронять власну державу, коли наш народ знову переживає жахіття війни, втрачаючи свої синів і дочок, ці спогади звучать для нас дуже зрозуміло, по-сучасному. І наші серця сповнюються гірким сумом і болем.
