Найбільша за історію атомної енергетики техногенна катастрофа на Чорнобильській атомній станції покликала тисячі ліквідаторів у зону аварії. Найвідповідальніші і найскладніші завдання випали на долю військовослужбовців та мобілізованих осіб, військових запасу. З Полтавської області у зону ЧАЕС були відкомандировані 25–а гвардійська мотострілецька дивізія, що дислокувалася в Лубнах та Конотопська дивізія, яка на той час дислокувалася у Пирятині.
Один із учасників ліквідації аварії, полтавець Василь Миколайович Антонов згадував: «Повістку принесли пізно вночі. На ранок нас зібрали у дворі середньої школи №11 і повезли на Лубни. Наступної ночі в таборі від невідомості і тривоги ніхто не спав. Коли нас повантажили у машини і повезли в напрямку Києва, люди з навколишніх сіл виходили на трасу і вслід нашій колоні прощально махали руками».
Справжня інформація про масштаби катастрофи на ЧАЕС приховувалася. Зберігався режим надтаємності. Відмовляючись від науково-технологічної допомоги світу, партійні можновладці, всупереч проголошеній політиці «перебудови» та «гласності» свідомо ризикували життям і здоров’ям громадян-і самих ліквідаторів, і тих, хто проживав на забруднених територіях. Військовослужбовці жили у наметовому містечку по 11 чоловік у наметі. Щодня працювали в особливій зоні-першому, другому та третьому енергоблоках станції, очищали територію від радіоактивних відходів-метр за метром, будинок за будинком, вулиця за вулицею. При виконанні дезактиваційних робіт застосовувалось багато ручної праці-лопатами знімався радіоактивний забруднений шар землі, вручну вантажили його на машини, вручну розвантажували на могильниках радіоактивних відходів. Пізніше, у 1989 році мобілізовані бульдозерами «хоронили» цілі села на забрудненій території. За масштабами проведених робіт 25-у дивізію умовно можна було б назвати Чорнобильською.
У фондовій колекції музею зберігається лист Віктора Яременка з села Чутівки Оржицького району, який дасть нам можливість відчути атмосферу трагічного 1986 року. «Здрастуй, моя милая, дорога Ніночка! ...Я не знав куди їду, я справді цього не знав. А тільки узнав шостого числа увечері. З Лубен поїхали на Білу Церкву, потім на другий день нас переділи і повезли дальше. Зараз перебуваємо в Іванківському районі. До атомної станції звідси кілометрів десять, видно даже корпуси. Тільки нічого не треба переживати, уровень радіації тут трошки більший, чим у нас дома. Завтра вечором будемо іти на станцію проводити обеззаражування цехів. Нічого страшного тут немає. Чуствую себе нормально, тільки трошки охрип, ізлученіє дєйствує на слизову оболонку, ну це проходяще. Робить будемо там всього два часа, а потім цілий день оддихать. Насчот того, доки я тут пробуду, то десь до середини жовтня, поки запустимо станцію, а потім приїду додому. Січас небо таке світле, світло розове з синьозеленим відтінком. Красиве, дома такого не побачиш….Знаєш, Нінулю, тут мух і комарів почти немає, птичок тоже не видно. Цілую. Пиши. Жду. Твій Вітя». У цей день з глибокою вдячністю згадуємо про тисячі таких українських Віть, які захистили світ від ядерної катастрофи. Тих, які живуть поруч із нами і тих, які пішли за вічну межу.
Підготувала старший науковий співробітник науково-дослідного експозиційного відділу новітньої історії Клочко Валентина.
