150 років з Дня народження Миколи Івановича Міхновського (19(31).03.1873, с. Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині – Київська область) – 3.05.1924, м. Київ, УРСР, СРСР) – український політичний та громадський діяч, ідеолог українського самостійництва, перший представник українського націоналізму, адвокат, публіцист. Діяч Української Народної Республіки, організатор її збройних сил, член Братства тарасівців, засновник Української Народної партії (1902), один із лідерів Української демократично-хліборобської партії, член Братства самостійників. Прихильник розпаду Російської імперії і перетворення її на спільноту пов’язаних спільною історією країн і народів. Автор брошури «Самостійна Україна» (1900), один із авторів проєкту Конституції (1905). Послідовний прихильник створення незалежної України на всіх її етнічних територіях.
Випускник Прилуцької гімназії та юридичного факультету Київського університету святого Володимира.
Миколу Івановича Міхновського не задовольняла ні культурницька аполітична діяльність старшого покоління української інтелігенції, ні соціалістичні ідеали молоді. Вже будучи першокурсником Київського університету Святого Володимира він долучився до українського національного руху та став членом «Молодої громади», а згодом і «Братства тарасівців». Він закінчив навчання та почав працювати в одній з адвокатських контор Києва, водночас не полишаючи громадської діяльності. Мав зв’язки з інтелігенцією Галичини, розповсюджував заборонені видання, в тому числі Михайла Драгоманова та Івана Франка.
У 1898 р. залишає Київ та переїжджає до Харкова, де займається адвокатською практикою та відкриває власну контору. Здобув популярність як успішний адвокат. У 1906 р. на так званому «Лубенському процесі» захищає засуджених до страти діячів українського руху – братів Сергія та Володимира Шеметів. Завдяки адвокатській майстерності Міхновського їх виправдали та звільнили з-під варти.
Мав талант організатора. Саме йому належить організація у Харкові (1899) концерту на честь 100-річчя видання «Енеїди» Івана Петровича Котляревського та Шевченківських свят у Харкові та Полтаві (1900). Культурницькі заходи використовував як агітаційні майданчики, де закликав до збройної боротьби за права українського народу.
У 1900 р. долучився до створення першої самостійницької партії у Наддніпрянській Україні –Революційної Української Партії (РУП). Програма партії була викладена у брошурі «Самостійна Україна», яка була видана у Львові  накладом у тисячу примірників.
У тому ж 1900 р. став ініціатором встановлення першого в Україні пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку у м. Харкові. Погруддя було встановлене коштом відомої родини меценатів Алчевських. Автором погруддя – художник і скульптор В. Беклемішев – уродженець м. Бахмут.
Саме у Полтаві, в будинку Олександра та Софії Русових, на Воскресенському узвозі, 3, 19.02.1900 р. Міхновським вперше була зачитана програма Революційної партії. На будинку 27 травня 2017 р. було відкрито меморіальну дошку.
Коли РУП приєдналась до ідей автономізму та соціалізму, розкритикувавши  програму 1900 р., Міхновський створив Українську Народну Партію (УНП), у якій об’єднав прихильників ідей самостійництва. Став ідеологом нової партії, автором її програми. У 1903 р. створив «Десять заповідей УНП», що був маніфестом пригнобленої нації, яка прагнула звільнення. Автор пояснював свою ідею боротьби проти чужоземців не тому, що вони чужоземці, а тому що вони експлуататори. Це була протидія шовінізму панівної нації.
Попри будь-які заборони влади видавав часописи, де популяризував ідеї самостійництва – «Самостійна Україна» (1905), «Хлібороб» (1905), «Запоріжжя» (1906), «Слобожанщина «1906), «Сніп» (1912 – 1913).
У 1904 р., коли імперія святкувала 250-ліття «приєднання Малоросії», УНП на знак протесту вирішили підірвати у Харкові пам’ятник російському поету О.С.Пушкіну. Також планувалося висадити у повітря пам’ятники імператорам у Києві та Одесі. Акцію у Харкові здійснила підпільна бойова структура УНП «Оборона України» на чолі з Віктором Чехівським. На місці понівеченого пам’ятника було розкидано відозви із закликом до боротьби за своє національне визволення.
Микола Іванович Міхновський стикався з непорозумінням, а то й відкритою неприязню з боку соціалістичних та поміркованих діячів українського руху.
Останні роки перед Першою світовою війною Міхновський присвятив пропаганді національної ідеї серед промислових та хліборобських кіл Слобожанщини та Донбасу, брав участь у організації соляних промислів у районі м. Слов’янськ. Підтримував тісні зв’язку з родиною Алчевських – відомих промисловців та меценатів.
У період Першої світової війни служив у чині поручика в Київському воєнному окружному суді. За нових обставин у нього з’явилась ідея закласти підвалини української армії. Вважав, що кожний вояк імператорської армії, який є українцем, мусить вважати себе вояком української армії. Знаючи, якого розмаху і впливу набрав легіон Українських січових стрільців по той бік фронту, Міхновський намагався ініціювати створення українських частин у армії імперії, але на той час цей задум не знайшов належної підтримки.
У 1917 р., з початком Української революції, спрямував свій пропагандистський досвід та організаторські здібності на громадсько-політичну та військову діяльність. Представники УНП увійшли до складу Української Центральної Ради. Але побачивши, що у дискусіях марнується дорогоцінний час повністю віддався творенню українського війська.
З ініціативи Миколи Івановича відбулось у березні 1917 р. три військових віча у Києві. Третє віче ухвалило рішення про формування 1-го українського охочекомонного полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. Вояки, які готові були зі зброєю в руках здобувати незалежність України,  з ентузіазмом відгукнулись на ідеї Міхновського. На 1-му Всеукраїнському військовому з’їзді увійшов до складу Українського генерального військового комітету – вищої військової установи в Україні.
Соціалістична національна демократія України негативно ставилася до створення власної армії, сподіваючись, що у «крайньому випадку» народ сам збереться у «народну міліцію».
Самостійники не здавалися і у червні 1917 р. сформували військову частину, яка проголосила себе Другим українським імені гетьмана Павла Полуботка козачим полком. Полк не був визнаний ані Українською Центральною Радою, ані Тимчасовим урядом у Петрограді. Центральну Раду взагалі налякала поява цього військового з’єднання. За наказом В. Винниченка УГВК дав розпорядження інтендантській службі припинити постачання полку. У відповідь полуботківці підняли заколот з метою проголошення незалежності України. Але через кілька днів склали зброю. Центральна Рада не підтримала їх та сподівалася здобути автономію політичним шляхом переговорів з Тимчасовим урядом.
Прямих доказів участі М. І. Міхновського у повстанні не було. Він був затриманий, хоч слідство проти нього не велося. Згодом його відправили під наглядом жандармерії на Румунський фронт. Так само, на фронті або у військових в’язницях опинилося й багато інших самостійників.
На Румунському фронті Микола Іванович пробув до Жовтневого перевороту. До України він повернувся пізньої осені 1917 р. і оселився на Полтавщині, де Лубенське земство невдовзі обрало його мировим суддею. На Лубенщині долучився до створення нової політичної сили – Української демократично-хліборобської партії (УДХП), яка на той час стала єдиною несоціалістичною партією. Співзасновниками партії були брати Сергій та Володимир Шемети та відомий історик та політичний діяч В’ячеслав Липинський. Обстоювали державну самостійність України, республіканський державний устрій на чолі з президентом та представницькою владою, виступали за ліквідацію поміщицьких латифундій, але, на відміну від українських есерів, вважали за необхідне збереження приватної власності на землю, орієнтуючись на міцне фермерське господарство.
Міхновський почав схилятися до монархічного принципу організації влади та відкидав соціалістичні ідеї. Поринув у діяльність УДХП та прагнув поширити її вплив на всю Україну. Партія вступала з гострою критикою діяльності Української Центральної Ради і тому підтримала державний переворот 29 квітня 1918 р. Проте стосунки з гетьманом Павлом Скоропадським також виявились непростими.
Гетьман хотів призначити Миколу Міхновського прем’єр-міністром, проте через критику з боку інших політиків запропонував лише посаду бунчужного товариша – особистого радника. Амбітний Міхновський відмовився. УДХП стала в опозицію до Гетьмана і його влади, але, при цьому, партія відмовилась вступати до Українського національного союзу, який готував заколот проти Гетьмана.
Микола Міхновський доклав чимало зусиль, що трансформувати гетьманський політичний режим у дійсно українську владу. Був автором низки документів з критикою складу уряду та його політики, поданих безпосередньо Гетьманові, входив до делегацій, які звертались до німецької влади.
Не довіряючи соціалістам, Микола Міхновський, як і всі хлібороби-демократи, не підтримував ідеї масового антигетьманського повстання, намагався примирити ворогуючі сторони.
Ставлення Міхновського до Директорії було відверто негативним. Він передбачав, що соціалістичний режим своєю екстремістською політикою приведе до подальшої анархії у сільському господарстві та промисловості, розвалу адміністративного апарату, розкладу армії і зробить Україну слабкою перед більшовиками.  
Наприкінці 1918 – на початку 1919 рр. становище УНР стало кри-тич¬ним. Хлібороби-демократи намагалися усунути від влади Директорію. Вони намагалися за допомогою двох найкращих військових з’єднань української армії – Запорізького корпусу полковника П. Болбочана та кор¬пусу Україн¬ських Січових Стрільців полковника Є. Коновальця – вста-новити військову диктатуру. УДХП зробило ставку на полковника П. Бол-бочана.
Міхновський застав корпус Болбочана у м. Кременчук. На наступний день з наказу С. Петлюри полковника Болбочана арештували. Міхновський захворів на тиф і потрапив до лікарні. Коли до міста увірвалися більшовики, Міхновського заарештували, проте невдовзі звільнили на прохання місцевої інтелігенції. Навіть дехто з більшовиків пам’ятав його виступи на судових процесах на захист селян. Пізніше Міхновський мав контакти з отаманом Никифором Олександровичем Григор’євим.
Хвороба підірвала здоров’я Міхновського, він був повністю виключений з політичного життя. Деякий час мешкав на Полтавщині, потім виїжджає на Кубань. З Новоросійська намагався емігрувати, але без успіхів. Оселився у станиці Полтавській і вчителював там. Через деякий час почав працювати у місцевій кооперації.
У 1924 р. повернувся до м. Київ, в якому вже декілька років встановлювала свої порядки окупаційна радянська влада. ДПУ арештовує його відразу після повернення, бо він мав реноме ворога російського шовінізму і імперіалізму, автором гасла «Самостійна Україна - від Сяну по Кавказ». Після кількох днів допитів його випустили. Немає відомостей про те, чи було заведено справу.
3 травня 1924 р. трапилася трагедія – Миколу Івановича Міхновського знайшли повішеним у садку на садибі Володимира Шемета, у якого він проживав. Причини смерті так і залишились таємницею.
Українська емігрантська преса, як республіканська, так і гетьманська, шанобливо ставилася до пам’яті Миколи Івановича Міхновського. Поховали його у Києві на Байковому кладовищі.

23 03 31 mihnovkiy