З діяльністю апостола Павла, який справедливо вважається першим християнським богословом, пов’язане виникнення у київському християнстві перших богословсько-філософських розробок, особливістю яких є софійний характер способу богословствування і філософствування. Так званий паулінізм перетворив єдність і рівність у Христі всіх людей на основний принцип, освячений самим Богом. Ідейні засади київського християнства сформовані в творах відомих вітчизняних теоретиків: митрополита Іларіона, Климента Смолятича, Нестора, Данила Заточника, Кирила Туровського. Вони намагалися пропагувати християнство не як знання істини, а як “життя в істині”. Перед Богом, на думку староукраїнських вчителів християнства, всі люди рівні, всі народи покликані Благодаттю до спасіння. Такий спосіб світобачення у дослідницькій літературі здобув назву – софійно-гуманістичного. Софійний підхід асоціювався з постійним потягом до мудрості через вчення про Софію як “Премудрість Божу”, обґрунтував плюралізм і поліфонію, творчий розмай думки, а не її єдність і одностайність. Софія – інстанція, що знаходиться між творцем і творінням, є джерело божественної енергії, що забезпечує рух на гору (“сходження нас”) і рух донизу (“сходження до нас”). Звідси походить іпостасна природа Софії, але вона не ототожнюється з жодною з трьох божественних сутностей, а виступає як четверта. Через неї світ, природа, людина допускається в середину Божества, всередину Трійці, які приймаючи світ в себе, одночасно проявляють себе в ньому. Завдяки цьому й долається той розрив між “творінням”, що вважалось ділом Божим, і “спасінням”, яке було проблемою людства, розрив, який був притаманний візантійському і римському варіантам християнства.

Саме цю особливість київського християнства намагався розвивати його інший значний теоретик – Климент Смолятич. Митрополит – русич, спираючись у своєму вченні на послання апостола Павла в тому числі, намагався наблизити Бога до людини, показати його залежність від власного творіння. Зрозуміло, що софіологічні пошуки митрополита Климента, його теологічний раціоналізм наштовхувалися на візантійське вороже ставлення до античної філософії, до філософії і розуму взагалі, на тенденцію до ірраціоналізму, що пізніше стала характерною рисою московського православ’я. Київські митрополити Іларіон і Климент були провідниками теорії християнського універсалізму з чітко означеним змістом, а саме – як схрещення здобутків східного варіанту християнства із західним на базі передхристиянської слов’янської культури. Цей зміст визначає одну з головних особливостей християнства Київської Русі, і тому дослідники кладуть його в основу поняття “київське християнство”. Його універсалізм формується на основі толерантного відкритого відношення до Сходу і Заходу.

1054 року Рим і Константинополь розірвали церковну єдність. Після розколу, який практично не зачепив християнство в Україні, всі зусилля Константинополя були направлені на ліквідацію засад київського християнства, яке завершилося після татаро-монгольської навали: кафедра київських митрополитів формально існувала у розгромленому загарбниками Києві, але фактично місцеперебуванням її став спочатку Володимир (1299), а пізніше – Москва (з 1325). А в 1686 році українська церква повністю втратила свою самостійність – була перепідпорядкована з відання Константинопольського патріарха у відання Московського, пройшла довгий шлях гонінь і поневірянь.

Із отриманням Томосу 6 січня 2019 р. українці повертаються до першоджерел своєї релігії. Цей документ став ствердженням великої історичної справедливості, гарантією духовної свободи нашого народу. Його текст, ухвалений архієрейським синодом вселенського патріархату, офіційно затверджує канонічний автокефальний статус православної церкви України як однієї з п’ятнадцяти помісних православних церков. Розбудова української національної церкви є однією з основних складових розбудови української державності.