#спортивнарубрика
Ця історія трапилася випадково, але після неї в голові міцно засіла думка, що у житті випадковостей не буває…
Наприкінці 2019 р. колектив музейників готував нову виставку, присвячену розвитку автомотоспорту Полтавщини. Тема була обрана не те, що цікава, а мегапопулярна. Уявити Полтаву і багато її міст і, навіть, сіл в останні 60 років без мотоболу, мотокросу, спідвею, автомототуризму, шосейно-кільцевих перегонів, картингу, автокросу на багі, легкових автомобілях, тайм аттак – просто не сила! На авторів виставки чекали історії про команди-легенди, легендарних спортсменів і просто легенди від пересічних полтавців про дорогу до мототреку у Розсошенцях на чергову гру, де збиралися тисячі глядачів, або до картодрому «Лтава». Було зібрано дуже багато матеріалу, хоча все осягнути повністю не вдалося. Допомагали самі спортсмени, ветерани спорту, родини спортсменів із Полтави, Кременчука, Хоролу і Вишняків, Стовбиної Долини та Мачух… Робочій групі музею хотілося показати відвідувачам, що історія технічних видів спорту значна, але починалося все з мотокросу; на Полтавщині мотобол – один із найрозвиненіших і найулюбленіших видів спорту серед вболівальників; полтавська команда «Вимпел» – єдина серед українських команд переможниця чемпіонату СРСР і володарка Кубку СРСР; полтавський картодром «Лтава» з 1989 р. володів міжнародною ліцензією для проведення змагань світового рівня, бо його траса рівня «А» (найвища категорія) відповідала міжнародним стандартам; на легендарній Патлаївській трасі відбувалися не тільки мотокросові змагання, але й автокрос на багі; «зелений крокодил» – не завжди тварина, а унікальна спортивна вантажівка КрАЗ-5450 з Кременчука…
Залишалося кілька днів до відкриття виставки, всі її вищеперераховані розділи працівники змонтували, окрім одного – історії будівництва картодрому. Його директор у 2019 р. В. Черниш надав всі матеріали про провідних спортсменів і тренерів, розповів про Полтавський електромеханічний завод виробничого об’єднання «Лтава», який виконував основні будівельні роботи об’єкту, згадав і Г. Попкова (директора) та А. Турлюна (заступника директора з капітального будівництва), які очолювали цей процес. Та, на жаль, не було жодної фотографії з будівництва унікального спортивного комплексу, що вразив іноземні делегації під час проведення змагання «Гран-прі СРСР – Трофей СІК FIA» у 1989 р. І от, одного дня, роздуми куратора виставки біля пустої рамки перервала колега, яка теж допомагала у її створенні. Зазвичай, вона була мовчазною. «А, це ж, про мого батька на етикетці», – як завжди тихо сказала Марина, показуючи на текст із прізвищами Попкова і Турлюна… «І у Вас є якісь матеріали?». «Так, я подивлюся», – скромно відповіла наша Марина. Здогадатися, що вона донька відомого будівельника Турлюна, ніхто не міг, бо у неї було зовсім інше прізвище – Крамарь, та й цим вона ніколи не хвалилася.
Цього ж дня Марина принесла фотографії зовсім новенької траси картодрому, буклети іноземною мовою з інформацією про неї, медалі Аркадія Михайловича Турлюна «За трудову відзнаку», «Ветеран праці», «Почесний працівник електронної промисловості», а також його республіканські грамоти за будівництво житлових будинків для працівників заводу «Лтава», приміщення для заводської їдальні та залу зібрання у 1980-х рр., пам’ятника Солдатської слави у 1969 р. (нині – Меморіальний комплекс Солдатської слави), Полтавського обласного театру ляльок у 1983 р. і багато-багато інших його відзнак. Марина передала й унікальні світлини з будівництва дренажної системи футбольного поля полтавського стадіону «Колгоспник» (нині – стадіон «Ворскла» імені Олексія Бутовського), де він працював інженером, тільки-но закінчивши Полтавський інженерно-будівельний інститут у 1962 р. А ще показала чимало фотографій батька-футболіста, який грав в інститутській команді, потім заводській та разом зі своїми друзями кожної неділі на Подолі і так до останнього дня.
Під час розмови з колегою з’ясувалося, що Аркадій Михайлович майже все життя пропрацював на електромеханічному заводі. Прийшов туди у 1966 р. простим інженером до відділу капітального будівництва (ВКБ), а згодом став директором із капітального будівництва, утримання та експлуатації будівель і соціальної сфери. Був дуже відповідальним, ініціативним, талановитим і творчим. Керівники підприємства, Є. Окінчиць, а пізніше Г. Попков, у питаннях будівництва завжди могли покластися на нього та працівників відділу ВКБ. А «господарство» заводу включало не лише промислові майданчики, філії (і в Україні також – Жмеринці, наприклад), а й житлові будинки, дитячі садочки, оздоровчий піонерський табір «Супутник» у с. Головач, мисливсько-рибальську базу відпочинку в с. Солошино, човнову станцію в Полтаві, профілакторій, картодром і певний період мототрек. У 1999 р. Аркадій Турлюн перевівся із підприємства до футбольного клубу «Ворскла», де працював на різних посадах. З одного боку, це – улюблена його гра, але з іншого, звісно, була ностальгія за минулою роботою і його «дітьми». Особливо, за останньою будівлею – профілакторієм, що став наприкінці 1990-х рр. занепадати. Завдяки зусиллям Турлюна ФК «Ворскла» погодився розмістити там свою тренувальну базу. Марина показала і запис у трудовій книжці свого батька: «3.10.2001 р. Роботу припинено у зв’язку зі смертю». Йому було тоді 62 роки.
Війна обов’язково закінчиться нашою Перемогою, на картодромі знову гудітимуть мотори, діти гратимуть у футбол, а ми завжди будемо пам’ятати тих, хто був творцем! Все буде Україна!
Підготувала О. Васецька, старший науковий співробітник Музею