Таким чином суд дійшов висновку, що Руденко скористався своїм законним правом фізично покарати слугу з простолюду. Основна претензія Басевського виявилася безпідставною.
Повірений Котляревський також довів за допомогою листів та фінансової звітності, що Руденко наймав Басевського саме для нагляду за господарством (який передбачав облік і розподіл зібраних з підданих грошей), а не лише для ведення юридичних справ. Підтвердити цей факт перед судом було важливо, оскільки відставний копіїст заперечував попередню домовленість з наймачем про обовʼязок обліковувати кошти. У такий спосіб Басевський намагався переконати суд, що він не міг здійснювати шахрайства, бо буцімто безпосередньо не займався фінансовими справами Руденка.
Басевський наполягав, що володіє землею в Єлисаветградській провінції. На доказ своїх претензій колишній копіїст надав судові лист про передачу йому спірних угідь в урочищі Рядові Байраки за підписом їхнього колишнього власника капітана Семена Стратиновича. Ця обставина мала підкріпити претензію Басевського на шляхетство. Наданий Басевським лист викликав недовіру суду.
Ймовірно, зіграли свою роль міркування про те, що сам Басевський був копіїстом і міг просто підробити чужий почерк. Тим більше, що він сам наполягав на звіренні підпису покійного Стратиновича в листі й на «крѣпости» Руденка.
Найвагомішим аргументом проти Басевського була «крѣпост» на імʼя Руденка. Колишній копіїст туманно пояснював існування цього документу тим, що це зроблено «для нѣкоторыхъ обстоятεлствъ». Ймовірно, на зухвалий обман Басевський зважився, бо сам капітан Стратинович ще до початку судового розгляду помер і не міг надати ніяких свідчень.
У Котляревського ж на руках була «крѣпост подлинная» на імʼя Руденка. Басевський не зміг надати судові документального підтвердження того, що патрон відступив колишньому копіїстові ці земельні угіддя. Таким чином власником землі в урочищі Рядові Байраки суд визнав Павла Руденка.
Зʼясування стосунків на судовій арені продовжилося. У травні 1777 р. з позовом до Басевського виступив уже сам Руденко. Павло Якович наполягав, що відповідач різними способами привласнив 425 рублів 13 копійок. Для порівняння: самі Котляревські платили своїй наймичці 2 рублі на рік.
Завбачливі кредитори Басевського, на щастя, відбирали в нього розписки за позичені кошти. Саме ці документи й надав судові Петро Котляревський на доведення шахрайських діянь колишнього копіїста.
Результатами судових засідань Басевський залишився невдоволеним і зазначив, що буде подавати апеляцію у вищу інстанцію. Повірений Котляревський, який безпосередньо здобув перемогу для Руденка, від імені свого патрона письмово посвідчив згоду з обома вироками суду.
Розлоге зʼясування перепетій цього пересічного судового процесу звісно обумовлене безпосередньою участю в ньому Петра та (меншою мірою) Якова Котляревських. Вивчення їхнього повсякдення дозволяє скласти уявлення про середовище, у якому виріс Іван Котляревський. Недаремно, автор «Енеїди» «суддів і стряпчих безтолкових, повірених, секретарів» відправив прямісінько до пекла. Він змалку був знайомий з найгіршими проявами конфліктів між людьми, зі зворотною стороною судових процесів. Можливо, недосконалість буття й засмучувала Котляревського. Разом з тим він добре розумів, як функціонує тогочасне суспільство, й досконало опанував «мистецтво жити».
Підготувала Олена Замура, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця науково-дослідного експозиційного відділу пізнього середньовіччя та нової історії.