Обставини життя Котляревського та його творчість були слабко досліджені протягом ХІХ ст. Навіть Михайло Грушевський в статті «Слобода Полтава в 1630 р.» (1895 р.) назвав автора «Енеїди» «полтавським дяконенком», тобто сином диякона. Зараз загальновідомо, що дияконом був не батько, а дід Івана Котляревського. Не в останню чергу ця ситуація обумовлена тим, що письмові джерела, які стосуються Івана Петровича Котляревського, осіли в родинних збірках різних адресатів, а потім розпорошилися по державних архівах. Люди ж, які особисто знали поета й могли надати інформацію про деталі його біографії, встигли відійти у вічність. Утім, навіть за таких несприятливих умов є змога дослідити ситуацію зі спадщиною класика.

Котляревський не був відлюдником. До останніх місяців життя він приймав гостей, спілкувався з друзями. Зрештою, розділяв товариство своєї економки та нечисленних кріпаків. Таким чином навколо поета склалося коло потенційних спадкоємців. Виявлену інформація про спадкування його власності зосереджено в трьох листах. Розглянемо їх.
Відомо, що Котляревський перебував у дружніх стосунках з родиною Павла Степановича Стебліна-Камінського, члена будівельної комісії в Приказі громадської опіки. Зберігся вітальний лист від 18 березня 1838 р. до Олександри Григорівни Стебліної-Камінської, дружини Павла Степановича. Після лаконічного поздоровлення з днем ангела Котляревський зазначив, що надсилає Олександрі Григорівні свій заповіт. Він відказав її «луки при городе Полтаве». Цей факт пояснює, чому з усіх друзів саме Павло Стеблін-Камінський своїм коштом спорудив перший памʼятник на могилі класика.
Іван Петрович Котляревський також володів будинком у Полтаві. Ще за півтора роки до смерті він оформив дарчий акт і передав будинок «с надлежащим имуществом» своїй економці унтерофіцерській вдові Мотроні Єфремівні Векливечивій. Кріпаки, як відомо, отримали відпускні грамоти.
Ситуація, що потребувала розʼяснення, склалася навколо літературної спадщини класика. Ще за життя сам Котляревський дозволив Ізмаїлу Срезневському публікувати «Наталку Полтавку» та «Москаля-чарівника» «в каком будет нужно количестве экземпляров» (лист від 12 липня 1837 р.). Надрукувавши відповідно «Наталку Полтавку» в першій (1838 р.) та «Москаля-чарівника» (1841 р.) у другій книзі «Українського збірника», Срезневський втратив зацікавленість літературною спадщиною Котляревського.
Нову хвилю уваги до творчості автора «Енеїди» спровокував Пантелеймон Куліш. Він 1860 р. під час підготовки свого дослідження про Котляревського для «Основи» звернувся з листом до Степана Павловича Стебліна-Камінського (сина уже згадуваного Павла Степановича). Куліш мав на меті зʼясувати питання про те, чи передавав комусь Котляревський права на друкування своїх творів. Стеблін-Камінський дав заперечну відповідь. Після цього Пантелеймон Куліш отримав змогу цитувати Котляревського у своїй статті.
Таким чином за допомогою літературного доробку Івана Петровича було заповнено сторінки двох наріжних видань ХІХ ст. з українознавчої проблематики.

23 10 28 kotl

Підготувала Олена Замура, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця науково-дослідного експозиційного відділу пізнього середньовіччя та нової історії