Будівля Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, відома також як Будинок Полтавського губернського земства, безсумнівно є архітектурною перлиною нашого міста. А перлиною самої будівлі є її центральна зала, у минулому — зала земських зібрань, тепер — зала урочистостей. Спланований Василем Кричевським інтер’єр цього приміщення оздоблений орнаментальними розписами і живописними полотнами видатних українських художників Сергія Васильківського й Миколи Самокиша.
У вересні 1943 року будівля зазнала жахливих руйнувань і для її відновлення знадобився тривалий реставраційний період — з 1946 по 1961 роки. Але про відтворення первинного вигляду інтер’єру центральної зали тоді не йшлося: з одного боку, не було спеціалістів, які б наважилися виконати цю колосально відповідальну місію, а з іншого — «пролетарський» музей і не потребував цього, бо «Зала №22» стала центральною частиною «ідеологічно витриманої» експозиції, в якій демонструвались досягнення «розвинутого соціалізму». І тільки наприкінці 1980-х років адміністрація музею підняла питання про демонтаж експозиції і повну реставрацію приміщення. За рекомендацією корпорації «Укрпроектреставрація» ця робота була запропонована художнику Леоніду Григоровичу Тоцькому (1932–2022).
Уже відомий на той час як реставратор фресок і мозаїк Софії Київської та автор численних монументальних творів у Києві, Бердянську, Олександрії, Херсонесі та інших містах, Леонід Тоцький був різноплановим фахівцем, внесок якого у відродження та розвиток українського мистецтва неможливо переоцінити. У доробку майстра: реставрація багатьох історичних об’єктів, монументальний живопис, мозаїка, графіка, художня ковка і різьблення по каменю, а також велика кількість рукописів. Один із них зберігається у Науковому архіві нашого музею. Це невеликі за обсягом, але дуже місткі спогади про роботу над реставрацією орнаментів і живописних полотен Зали земських зібрань. Митець розповідає про труднощі, з якими довелось зустрітися під час роботи, згадує людей і установи, завдяки співпраці з якими вони були успішно подолані.
Час своєї роботи у Полтаві художник назвав «солодкою каторгою», настільки складним, але водночас цікавим видалось поставлене перед ним завдання. Треба було розшукати і дослідити колосальний обсяг матеріалів (у бібліотеці ім. Вернадського, Національному музеї українського мистецтва, із альбомів Самокиша, інтер’єрних фотографій Хмелевського та старовинних кольорових листівок) і на основі їх відтворити за розрізненими елементами автентичні орнаменти та за окремими ескізами — величезні живописні полотна. Але результат виявився приголомшливим: 66 кв. метрів станкового живопису і 400 кв. метрів розписів органічно поєдналися і створили цілісний образ ошатної зали, сповнений піднесеного настрою і національного колориту. «Я вважав, що якщо на цьому завершу свою творчу діяльність як реставратор-монументаліст, то вже не дарма жив», — зізнавався згодом митець.
У наш час, коли музей переживає черговий етап реставрації, спогади Л. Г. Тоцького цікаві не тільки з меморіальної, але і з суто практичної точки зору. Вони є надзвичайно цінним джерелом, яким користуються науковці й художники для правдивого відтворення інтер’єру зали урочистостей Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.
Підготувала наукова співробітниця наукової бібліотеки Світлана Капко