У ці листопадові дні, коли відзначають 90-ті роковини Голодомору 1932-1933-го років, хотілося поділитися спогадами про свою родину — Клочко Василя Харитоновича (1903-1977) і Клочко (у дівоцтві Маляр) Ялисовету Леонтіївну (1900-1996) — моїх дідуся і бабусю. Бабуся вийшла заміж і оселилася на хуторі Клочки, що розташований за селом Кованьківкою, під лісом. ЇЇ мама Одарка казала: «Виходь, дочко, за Василя, у нього десять десятин землі». Хата була великою і світлою, на вікнах і в оборі було багато квітів. Поряд — річка Свинківка, в якій водилося багато риби. Навіть маленькі діти вміли ставити і трусити ятіри («ятєрі», як казала бабуся). Навколо хутора розкинулися луки з високими травами і польовими квітами. Влітку й навесні часто відкривалися вікна в хаті і вона наповнювалася невимовними пахощами. Чомусь мені цей хутір, якого я ніколи не бачила, нагадує поетичний Романів хутір із роману Олеся Гончара «Твоя зоря».
28 серпня 1925 року народився мій батько, Володимир. Його маленького часто брали в Полтаву на базар, куди возили городину. Виїздили о третій годині ночі підводою, запряженою конем Шарунею. Дорога пролягала через урочище Рудне, повз лісове озеро, яке називали Утоплеником. Тоді на лісових дорогах гуртувалися грабіжники. Тож серед людей ходили перекази, що одного разу вони напали на заможного чоловіка з дочкою, пограбували його і втопили. Звідси і з’явилася назва. Та прийшов 1933 рік. По сільських обійстях нишпорили члени комнезамів. Одного разу активісти нагодилися до моїх дідуся й бабусі. А вони якраз у цей час з річки підняли мішок з мукою, який ховали, щоб не померти з голоду. «Так ви ховаєте хліб?» — питають. Моя бабуся була дуже кмітливою і гострою на язик, та й відповіла: «Ми вчора тільки змололи муку в млині, а був дощ, то мішок і намочило». «Муку забрали, а то хотіли й діда забрати», — згадувала вона. Забрали до колгоспу коня Шаруню, корову, сільський реманент.
У маленького Вови вже почав пухнути від голоду живіт. Бабуся пішла до сусідки, у якої була корова, та й каже: «Продай мені молока, бо в сина вже опух живіт». Та винесла глечик молока і каже своїм дітям: «Спийте вершок» і лише потім віддала.
Рятувала від голоду невістка Марина, дружина бабусиного брата Матвія. Вона жила в Кованьківці, працювала в колгоспній їдальні, і часто під полою приносила сире тісто, з якого можна було спекти хлібинку. Бабуся Ялисовета все своє життя пам’ятала це і дякувала своїй спасительниці. До речі, прожила тітка Марина 105 років.
Односельці їздили в Харків міняти нехитрі пожитки на продукти. Поїхав і дідусь. Щось вдалося поміняти. Повертався назад поїздом і був такий зморений, що задрімав. А як прокинувся, то побачив, що від торбини у руках залишились лише ручки, які хтось поперерізав.
Задовго до цього бабусю ще підліткою старший брат Митро відвіз у Полтаву служити в заможній єврейській сім’ї, яка мала своє «завєдєніє» по вулиці Гогольській, де пани програвали свої «якономії» (саме так говорила бабуся). Хазяйка Берта була доброю жінкою і ставилася до сільської дівчинки дуже доброзичливо. Після закінчення служби на зароблені гроші брат купив їй золотий перстень із зеленим камінцем, золоті сережки-«змійки» і два метри срібного ланцюжка. В «голодовку» все це довелося віднести в «Торгсин». «І що воно мені дало? – згадувала бабуся. — Хлібину і трохи пшоняної крупи».
Пройшли роки. А я й до цього часу жалкую, що не все запам’ятала, не завжди знаходила час вислухати. Тоді мені здавалося, що моя бабуся буде жити вічно.
На фото 1: Клочко Василь із сином Вовою, 1930 рік.
На фото 2: У позиченому пальті. Клочко Ялисовета, середина 1940-х років. Фото надіслане синові-остарбайтеру в Німеччину. Має підпис: «Шлю синочкові Вові на пам’ять. Твоя мама. Цилую».