Походив він із селянської родини, в якій батьки були музично обдаровані, начитані, залюблені в музику. Тож не дивно, що талант Платона Майбороди виявився ще в ранньому віці. Хлопець був активним учасником художньої самодіяльності, самотужки вивчив нотну грамоту, опанував гру на кількох музичних інструментах: мандоліні, домрі, гітарі. Робив спроби самостійно писати музику. Але жорстока реальність перекреслила всі плани. Під час голодомору 1932–1933 років сім’я була змушена переїхати до Запоріжжя. Та від своєї музичної мрії юнак не відмовився.
1936 року спробував вступати до консерваторії, де вже навчався його брат. Та не вдалося, не прийняли. Але не помітити обдарованого юнака було неможливо, тож за порадою композитора Левка Ревуцького, Платон вступив до музичного училища імені Глієра. Там юнак вчився із таким натхненням, що чотирирічний курс училища засвоїв за два роки. Майбутнього композитора 1938 року таки прийняли до Київської консерваторії, де він навчався у класі видатного Левка Ревуцького, який відіграв в житті Платона вагому роль, зокрема заохочував свого учня вивчати українську народну пісенність. Під час літніх канікул Платон брав участь у фольклорних експедиціях, виїздив у різні місця України, щоб записати зразки народної творчості.
Та почалася війна з нацистською Німеччиною. За спогадами дружини композитора Тетяни, батька Платона було оголошено «ворогом радянської влади», «куркулем», тож таких як Платон без жодної військової підготовки, зовсім необстріляних і юних, радянські комісари кинули у кривавий і смертельний бій. Боєць Майборода опинився у пеклі боїв, в діючій армії генерала Кирпоноса, яка боронила Київ у перші місяці війни. Як відомо, штаб фронту і сам командуючий потрапили в оточення і всі загинули в урочищі Шумейкове на Полтавщині. Майже мільйонна армія, що складалася в основному з українського селянства, стала заручницею сталінської авантюри: «Ні кроку назад!». В полон потрапив не лише Платон, а й старший брат Георгій. Вони обидва гибіли в голоді й холоді за колючим дротом у «Хорольській ямі» — так люди називали той жахливий табір полонених.
У 1945 році Платон Майборода керував військовим ансамблем пісні і танцю у Відні, звідки його за особистим проханням Левка Ревуцького повернули до Києва для завершення музичної освіти. Наставник був у захваті від свого музичного обдарованого вихованця.
Після закінчення консерваторії впродовж 1947–1949 років Платон Майборода викладав теоретичні дисципліни у Київському музичному училищі. 1948 рік став для композитора знаковим. Співпраця з Андрієм Малишком принесла нечуваний успіх їм обом. Майже всі 22 їхні спільні твори стали прикладом втілення української музичної традиції. Пісенні шедеври: «Київський вальс», «Білі каштани», «Пісня про вчительку», «Ми підем, де трави похилі», «Колискова», «Пісня про козацькі могили», «Моя стежина», а «Рідна мати моя (Пісня про рушник)» перекладена на 18 мов світу. Про дивовижну дружбу двох побратимів Майбороди і Малишка теплі спогади зберегла Тетяна Майборода, яка розповідала, що Андрій Малишко володів прекрасним голосом — ліричним баритоном, Платон теж співав, але «для себе». Якось вона почула у їхньому дуеті незнайомі дві пісні «Ще не вмерла Україна» та «Ой у лузі червона калина», але Платон попросив її не казати нікому про це, наголосивши, що ці геніальні пісні ще заборонені і ворожі нашій владі і дуже хотілося б дожити до того, щоб вони вільно звучали. Але не судилося — 8 липня 1989 року Платон Іларіонович Майборода помер. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
