У часи Другої світової війни у родині Віцьків квартирував дядько Степан, військовий, який приймав участь у відновленні розбитих війною полтавських доріг. Виявилося, що квартирант мав неабиякі навички гончарювання, адже після роботи ліпив коників та інших чудернацьких звірів, виготовляв найрізноманітніший посуд. Глину для будівельних робіт набирали тоді у старому глинищі неподалік від Хрестовоздвиженського монастиря. Саме із залишків дядько і творив, до того ж, він був вражений її фізичними властивостями і часто казав: «Та це — масло, слухай!» Малий Іван мав змогу спостерігати за працею талановитого чоловіка майже щодня, що точно змінило його світогляд на все життя.
Фігурки «енейців» висотою 26–33 см мають м’які обриси та приємний коричневий колір. «Широкі» обличчя з ліпленими деталями, без зайвих нагромаджень пластичного декору, з одного боку видаються кумедними, з іншого — мужніми та вольовими. Стилізовані «оселедці» вдало підкреслюють ідентичність українських героїчних воїнів-козаків. Автор зумів досить вдало передати глибокий внутрішній зміст своїх творів, демонструючи високу культуру виконання і бездоганний мистецький смак.

