Хто не знає пісень, написаних на слова поета «Як тебе не любити, Києве мій!», «Осіннє золото», «Мамина вишня», «Сивина», «Хата моя, біла хата», «Розцвіла моя любов», «Не віддам тебе осені», «Спасибі вам, мамо», «Як я люблю тебе», «Гуси летіли», «Любисток», «Батькове серце», «Дороги», «Фронтовики»... Його пісні пішли в народ і залишаються там. Їх співають у найвіддаленіших куточках України та поза її межами. Поетів було багато, але не кожний став піснярем, а Луценкові мелодійні вірші відзначалися наспівними рисами. Дмитро Омелянович говорив: «Вірші для пісні потребують витонченої простоти, щирості. Для мене взірцем є творчість Тараса Шевченка. Стільки мелосу народного в його віршах, вони просяться на музику самі».

Як Дмитро Луценко умів ніжно і щиро написати про незрадливе почуття любові, про маму, про фронтових побратимів, вірних друзів. Відповідно до настрою пісні поет створював картини природи, де співають пташки «коли весною зацвіте трава в палаючих серпанках», де «розшумілись луги рясними калинами і верби старі в задумливих снах», де «любисток тягнеться до сонця голубим стеблом», де «багряний лист в гаю кружля, шумлять отави молодо» і «грає море зелене, тихий день догора»... Магнетизм поетичних рядків надзвичайно впливав на людське серце і душу, що сприяло великій популярності пісень як в Україні, так і за її межами.

Анатолій Авдієвський, керівник хору Г. Верьовки згадував: «Колись нам з Дмитром Омеляновичем закидали не раз, що ми, мовляв, надто захоплюємося ліричними піснями, а в них нема бурхливого сьогодення, "не оспівується комуністична доба", "напишіть патріотичну пісню". Я звернувся до поета з проханням, щоб удвох щось написати, бо вже обридло слухати оті закиди на адресу керованого мною хору. Сиділи, думали, гадали. І в мене виникла ідея: "Давайте напишемо про козаків-запорожців! Хай це буде екскурс у глибінь історії нашої". А саме тоді вийшла книга Петра Шелеста "Україна наша Радянська", де було дано позитивну оцінку історії Запорозької Січі, славних сторінок козаччини, мовляв, ця тема ще потребує свого висвітлення в кіно, музиці, літературі. У Дмитра Омеляновича загорілись вогники в очах, і зі словами «Це прекрасна ідея» — він почав думати тут же, в моєму кабінеті. Через деякий час обзивається: "А як вам оці запитання, порівняння?!"

Не громи в степах гудуть-
Запорожці йдуть…
Хто веде їх у буран?
Кривоніс і Богдан-Український гетьман.
Не громи в степах гудуть
Гайдамаки ідуть.
Хто веде тих гайдамак?
Гонта-славний козак
Та Максим Залізняк.
Крешуть гострими шаблями
В битвах кріпаки-гайдамаки.
Воленьку здобувають.
Рідний край свій захищають,
України гордії сини…

Довгенько довелося «повозитись» з революційним періодом. Кого ж вибрати? Взяли Щорса і Боженка. Коли вперше показали нашу пісню, то на неї зразу ж було накладене вето. Але знайшлись такі люди, які захистили твір, мовляв, там же є революційні герої, це ж історія!.. Ми дали пісні крила, вона розлетілась по світу».

Дмитро Омелянович співпрацював з такими композиторами як Ігор Шамо, Ігор Поклад, Анатолій Пашкевич, Олександр Зуєв. Він був людиною вдячною, відданим другом, чистосердним, нездатним нікого образити, тому й тяжко було переносити незаслужені образи на свою адресу. Але ніколи не бачили його на людях похиленим, ніколи не чули з його уст нарікань.

– Доброго дня, добра людино! – так щиро і рідно міг привітатися тільки Дмитро Омелянович. Духовні щедроти були закладені в селянському аристократизмові Дмитра Луценка, в маминій пісні, батьковій волі, благословенні білої вишні, яка від колиски навчила дивитися дитину на людей і на зорі через свій пречистий цвіт. Коли матері не стало, і горбочок сховав те, що було цілим світом, лишивши по собі жаль і сум несплатного боргу, то навесні посивілого і притомленого сина зустрічала розквітла вишня. Така ж свята, як і вишня, стоїть у Березовій Рудці біла хата, це велике українське диво, яке виростило націю, тому саме на неї, оселю і хранительку національного духу, було спрямоване чорне крило голодомору. «Хата моя, біла хата» – це Україна, і Україні, як і матері, поет віддає найкращі свої почуття.

Дмитро Омелянович надзвичайно любив Полтавщину і при найменшій нагоді вирушав до рідного краю. Був він і на відкритті Співочого поля у Полтаві. Тут виконували його пісні, і він щиро радів з того. Дмитро Гнатюк особливо піднесено заспівав свою улюблену – «Осіннє золото», яка чарувала людей своєю душевністю і мелодійністю. Концерт тривав більше двох годин. Публіка була патріотично налаштована, люди вигукували: «Слава Полтаві!», «Слава Україні!». «Слава українській пісні!». Пісні на вірші Дмитра Луценка – це епоха відродження України. Бути поетом-патріотом, писати українські пісні, жити і творити в ті часи було ой як непросто. Та Д. Луценко гордо ніс українське слово, своє почуття любові до рідної землі, до рідної пісні. Українські співаки виконували її на всіх континентах, де іноді слухачі вперше чули, що є така країна-Україна.

У 1980-х роках я, ще молодим співробітником, збирала матеріали про наших відомих письменників-земляків. Був навіть план побудови окремої експозиції «Літературна Полтавщина». Побувала я тоді і в Дмитра Омеляновича у квартирі на вулиці Суворова в Києві. Пам’ятаю як він мене розпитував про Полтаву, про наш музей, пам’ятаю щирий і в той же час журливий погляд його блакитних очей, яких не торкнулися роки. Тільки пізніше я дізналася, що вони з дружиною Тамарою Іванівною пережили втрату доньки, 17-річної красуні Лариси. І тільки велика взаємна любов давала їм обом сили жити далі. Нині у фондах музею зберігаються збірки поетичних творів поета з дарчими написами, машинописи віршів із правками автора. Декілька таких дарунків Дмитра Луценка зберігаю і я.

16 січня 2024 року виповнюється 35 років з того дня, коли не стало поета. Сьогодні ми всі переживаємо за долю України, за наших кращих синів, які боронять батьківщину. Життя сповнене смутку і душевного болю. Можливо, хтось у ці січневі дні послухає голоси Дмитра Гнатюка, Юрія Гуляєва, Анатолія Мокренка, Ніни Матвієнко, Лариси Остапенко, Лідії Відаш, Раїси Кириченко, Олександра Таранця, Олега Винника та інших виконавців і зачерпне в їх піснях на вірші Д. Луценка розраду, надію і віру в торжество добра на землі, віру в Україну, відчує гордість за своїх батьків та їх сьогоднішніх нащадків. Це не пісні-одноденки. Вони для всіх поколінь.

24 01 16 lucenko01

24 01 16 lucenko01

Підготувала старша наукова співробітниця відділу історії Клочко Валентина