Конференція проходила з перервами від 18 січня 1919 р. до 21 січня 1920 р. На конференцію було запрошено делегації з 27 держав, з яких 10 брали безпосередньо участь у війні, 14 формально знаходились у стані війни (фактично допомагали лише економічними засобами) і 3 новостворені держави. Найчисельнішою була делегація США – 1300 осіб. Вперше в історії дипломатії переможені держави не брали участі в переговорах. На конференцію Німеччина і її колишні союзники були допущені лише після вироблення проєктів мирних угод з ними.
Учасники конференції офіційно названі «Союзні та здружені держави» з самого початку були поділені на чотири нерівноправні категорії:
1. Держави учасники війни, що мають інтереси загального характеру і беруть участь у всіх засіданнях та в роботі всіх комісій (Велика Британія, Французька республіка, Королівство Італія, США, Японська імперія).
2. Держави учасники війни, що мають інтереси часткового характеру (Бельгія, Бразильська республіка, Британські домініони, Румунське королівство, Королівство Сербів, Хорватів і Словенців).
3. Держави, які знаходяться в стані розриву дипломатичних відносин з Німеччиною і її союзниками (в основному латиноамериканські держави).
4. Держави, що знаходяться в процесі утворення (Польська республіка, Чехословацька республіка та ін. запрошувались однією з п’яти великих держав на засідання, що їх стосувались). Також без запрошення на конференцію прибула й делегація Української Народної Республіки, проте її інтереси не врахували, оскільки великі держави вважали території України російськими або польськими. Радянську Росію до участі в роботі конференції не запрошували.
Головну роль відігравала «Рада трьох» на чолі з прем’єр-міністром Великої Британії Девідом Ллойд-Джорджем, прем’єр-міністром Французької республіки Жоржем Клемансо і президентом США Томасом Вудро Вільсоном.
Також існували «Рада чотирьох» (ті ж самі і прем’єр-міністр Королівства Італія Вітторіо Емануеле Орландо). Крім цих двох рад всі найважливіші рішення приймались також і «Радою десяти», яка складалася з глав урядів і міністрів закордонних справ США, Великої Британії, Французької республіки, Королівства Італія та Японської імперії. Найгостріші суперечки проявились між Французькою республікою, США та Великою Британією при опрацюванні статей Версальської договору та Статуту Ліги Націй. США наполягали на першочерговості створення ліги Націй та її Статуту, а Французька республіка на передній план висувала укладання договору з Німеччиною. В результаті 28.04.1919 після дискусій був прийнятий американо-британській проєкт Статуту, який не врахував пропозиції Французької республіки про створення штабу і збройних сил ліги Націй. Статут Ліги Націй за пропозицією США включався як невід’ємна частина у всі мирні угоди.
Внаслідок роботи конференції було підготовлено Версальський мирний договір з Німеччиною (підписаний 28.06.1919), Сен-Жерменський мирний договір з Австрією (10.09.1919), Нейїський мирний договір з Болгарським царством (27.11.1919), Тріанонський мирний договір з Угорським королівством (4.06.1920) та Севрський мирний договір з Османською імперією (10.08.1920). Підготовлені Паризькою мирною конференцією договори разом з угодами, прийнятими на Вашингтонській конференції 1921 – 1922 рр. становили основу версальсько-вашингтонської системи.
Важливе місце в роботі конференції займали питання про визнання держав, які перебували в процесі утворення. Покладаючи великі надії на справедливе післявоєнне вирішення національного питання на конференцію держав-переможниць у Париж приїхали делегації з країн Балтії, Закавказзя і України. Українська делегація на конференції була спільною від Української Народної Республіки і Західної Області УНР, яку очолював Г. Сидоренко – дипломат, міністр пошт і телеграфу УНР. З 22.08.1919 головою делегації став граф М. Тишкевич – дипломат. Підтримку українській делегації надавали представники української громади США та Канади – сенатор Д. Гаміл, І. Петрушевич, І. Кушнір, К. Білик та О. Мегас. Делегація отримала інструкції домагатися визнання незалежності УНР, виводу з українських земель іноземних військ (польських, румунських та військ країн Антанти), надання допомоги Антантою в боротьбі проти більшовиків та Добровольчої армії генерала А. Денікіна. Весною 1919 р. в Париж прибула ще й спеціальна делегація на чолі з Д. Вітовським (державний секретар військових справ ЗО УНР) та М. Лозинським (дипломат ЗО УНР), яка мала домагатися припинення агресії Польської республіки проти ЗО УНР.
Від самого початку роботи конференції впливові російські кола в особі деяких окремих міністрів колишнього Тимчасового уряду та польська делегація провели антиукраїнську кампанію, зображаючи представників України як колишніх австрійських союзників або пробільшовицькі налаштованих політиків. Щодо визнання української державності найбільш непримиренну позицію займали представники Французької республіки. Їх плани про створення в післявоєнній Європі держав, які б були складовою частиною «санітарного кордону» проти більшовизму і одночасно під егідою Французької республіки стали майбутніми союзниками проти Німеччини, збігалися з намаганнями польської, румунської та чехословацької делегацій включити до свого складу якнайбільше територій. Більш виважений підхід до українського питання мала британська делегація, яка різко виступала проти анексії українських земель Польщею. Американська делегація формально виступала за наданням українському народу автономії у складі новоутворених держав.
Незважаючи на окремі розходження в позиціях делегацій країн Антанти щодо вирішення українського питання, вони були єдиними в прагненні не допустити проникнення більшовизму у Європу. На їхню думку цьому могли протистояти великі територіальні держави. Це привело до прийняття 25.06.1919 р. рішення про визнання Галичини територією Польської республіки. Проте Рада Послів Антанти не погодилась на включення Галичини в склад Польської республіки. Поразка української армії у війні з поляками і більшовиками в 1919 – 1920 рр. привела до ще більшого послаблення позицій української делегації в Парижі. З грудня 1919 р. делегація ЗУНР самостійно вела переговори на Паризькій мирній конференції. Члени делегації В. Панейко, М. Лозинський, В. Темницький, С. Томашівський та ін. намагалися порушувати питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на західноукраїнських землях і визнання незалежності ЗУНР. Після укладення Ризького мирного договору 1921 р. між Польською республікою і Радянською Росією за яким західноукраїнські землі включалися до складу Польської держави, український еміграційний уряд виловив протест у Лізі Націй. На неодноразові вимоги польського уряду Рада послів Антанти 14.03.1923 р. прийняла остаточне рішення про приєднання Галичини до Польської республіки з умовою надання українському народу автономії. Умова країн Антанти була чисто декларативною і її ніколи не виконувала польська влада.
За Сен-Жерменським мирним договором Буковина залишалася у складі Румунського королівства, а Закарпаття за Тріанонським договором передавалося Чехословацькій республіці. Всупереч запевнень переможців про справедливе вирішення міжнародних проблем в ім’я миру і розвитку післявоєнного співробітництва, започаткована Паризькою мирною конференцією Версальська система договорів мала тенденційний і суперечливий характер, внаслідок чого українські землі на довгі роки були розділені кордонами чотирьох держав.
