13–18 лютого 1920 р. пам’ятні полтавцям непересічною подією. У ці дні Дієва Армія Української Народної Республіки (УНР), перебуваючи у тривалому партизанському рейді, відомому нині як Перший зимовий похід (6 грудня 1919 – 6 травня 1920 рр.), здійснила виправу через засніжений Дніпро на Полтавщину. Серед учасників Першого зимового походу і його лівобережної виправи було чимало уродженців Полтавщини – О. С. Доценко (1897–1941), П. Г. Дяченко (1895–1965), А. П. Зубенко (1890–1963), М. М. Крат (1892–1979), Г. М. Маслівець (1898–1967), Н. А. Никонів (1873–1925), П. В. Певний (1888–1957), К. А. Смовський (1894–1960), Г. П. Чижевський (1886–1936) та ін.
Чимало з них залишили для нащадків короткі, але безцінні спогади про події лютого 1920 р., коли їм ненадовго вдалося побувати на Полтавщині. Тоді ніхто з полтавців, майбутніх Лицарів Зимового походу, ще не знав, що для більшості з них то було останнє побачення з Вітчизною. Як з гіркотою писав через півстоліття у далекому Лос-Анджелесі один із учасників походу Г. М. Маслівець: «Ото тоді я востаннє бачив і Полтавщину й Дніпро…».
Зі спогадів П. Г. Дяченка, командира полку Чорних Запорожців, дізнаємося, що тактичний задум переправи на Лівобережжя і рейду Полтавщиною та Харківщиною виник спонтанно в останніх числах грудня 1919 – на початку січня 1920 р., коли Дієва Армія УНР оперувала в районі м. Умань. Саме тоді, як пише П. Г. Дяченко, командарм М. В. Омелянович-Павленко пообіцяв йому виправу на Лівобережжя. Власне, цей спогад і дозволяє з прийнятною точністю датувати первинний задум Полтавського рейду.
Однак, в умовах партизанської війни планування дій має переважно спонтанний характер, більше спирається на оперативну ситуацію ніж на оптимістичні сподівання. У цьому відношенні тактична ситуація і погодні умови для здійснення Армією УНР виправи за Дніпро склалися лише через півтора місяці, ближче до середини лютого 1920 р.
12 лютого 1920 р. на нараді командарма Дієвої Армії УНР з комдивами у м-ку Медведівка, що на теренах історичного Холодного Яру, було прийнято оперативне рішення про переправу Армії УНР за Дніпро. Передбачалося, що на Полтавщині Армія УНР з бою захопить м. Золотоношу і здійснить випади у бік Лубен, Хоролу та Кременчука.
Зима 1919–1920 р. була екстремально холодною. І хоча товщина криги на Дніпрі сягала 1 м, у місцях стрімкої течії чорніла відкрита вода. Переправа розпочалася вранці 13 лютого і проходила у створі сіл Топилівка–Погоріла, що лежали по різні боки Дніпра на відстані близько 13 км. Тодішня Погоріла і сусідня їй Миклашівка були, відповідно, західним і південним кутками полтавського містечка Вереміївка, що на Лівобережжі. По переправі, без усяких перешкод із боку ворога, українські частини обсадили район Вереміївка–Москаленки–Васютинці–Котлів. Зокрема у Вереміївці квартирувала Волинська дивізія, у Москаленках – штаб Армії й Запорізька дивізія, у Васютинцях – Київська дивізія.
Полтавське селянство було спантеличене неочікуваним приходом «петлюрівського» війська (оскільки вважало його давно розпорошеним), а тому поводило себе обережно. Як згадував про те відношення М. В. Омелянович-Павленко, «воно було якесь загадкове: ворожнечі не було, але не було й щирої відвертости…». У таємному звіті С. В. Петлюрі від 15 лютого 1920 р. він конкретизує причину: «На Полтавщині помічається сильний вплив большовизму, чому населення відноситься до нас байдуже».
Гостинно приймаючи Армію УНР й охоче слухаючи її агітаторів, полтавці особливої активності не виявляли. Не додавала оптимізму і ситуація на полудень від району постою Армії. За розвідданими, тут спостерігалися ворожі до українського війська настрої, а в м-ку Жовнин навіть мав місце випадок захоплення й обеззброєння роз’їзду Волинської дивізії.
Отже, якщо до переходу на Полтавщину командуванням Дієвої Армії УНР планувалися бойові випади у бік Лубен, Хоролу та Кременчука, то вже на місці досить швидко з’ясувалося, що обставини розгортаються не на користь українського війська. Крім лютих морозів і хуртовин, дався взнаки запеклий опір тутешніх більшовицьких залог та відсутність збройної підтримки з боку місцевого населення.
Отож-бо, окрім часто згадуваного у публікаціях бою за Золотоношу, що тривав упродовж 15 лютого і за браком набоїв закінчився відходом Чорних Запорожців на полудень, про жодні бої на Лівобережжі нам невідомо. Щоправда, командарм М. В. Омелянович-Павленко згадує у своїх мемуарах про атаку кавалерії Волинців, які 15 лютого нібито «з боєм зайняли м. Жовнин». Утім, жодне інше джерело інформації бій за Жовнин не підтверджує. Тому є всі підстави вважати, що йдеться про конфлікт роз’їзду Волинської дивізії з місцевими комунарами, про який йшлося вище.
Зі спогадів учасника Першого зимового походу І. П. Мазепи, керівника уряду УНР, який покликається на М. В. Омеляновича-Павленка, відомо, що головною причиною відходу українського війська з Полтавщини був збройний натиск більшовиків. Не мало очікуваних наслідків і звернення агітаторів до селянства Лівобережжя із закликом до організованого виступу проти радянського режиму. Вимушено повернувшись на Уманщину, українське військо рушило на захід, сподіваючись каталізувати антибільшовицьке повстання на Поділлі.
На Лівобережжі армія перебувала лише 6 днів (з 13 по18 лютого). 17 лютого розпочався зворотний перехід української Армії через Дніпро. Військо рухалося долиною ріки випробуваним маршрутом за напрямом Погоріла–Топилівка. Як згадував отаман П. Г. Дяченко, не чутно було ані пісень, ані жартів. Відхід на захід був ударом для козаків, передусім для уродженців Полтавщини. Під час зворотного переходу погано ковані коні ковзали й падали з вершниками в зимову воду, але крига втримала військо. Подолавши Дніпро, українські дивізії знову стали на відпочинок у районі Холодного Яру. Тут, у Мотронівському монастирі, була відслужена вдячна молебень за успіх походу та відслужена панахида за загиблими та померлими його учасниками.
(За матеріалами ст.: Кушнір Л.Л. Полтавський рейд Армії УНР (13–18.02.1920): історіографічний дискурс / Л.Л. Кушнір // Сучасна енциклопедистика: тенденції розвитку: монографія / За заг. ред. д. і. н., проф. А. Киридон. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2023. С. 191–204).

24 02 18 zymoviy pohid01

24 02 18 zymoviy pohid01

24 02 18 zymoviy pohid01

24 02 18 zymoviy pohid01