Українська еміграція пройшла тернистий історичний шлях, що проліг крізь століття та включає в себе три еміграційні періоди.
Особливо чисельними були друга і третя хвилі еміграції. Після поразки УНР друга хвиля еміграції, що осіла в Чехії, заснувала Господарчу академію в Подебрадах, Український Вільний Університет (далі – УВУ) у Празі, пізніше – Українську Вільну Академію, Наукове товариство імені Тараса Шевченка. Після Другої світової війни УВУ переїхав до Мюнхена, де його ректором став Вадим Щербаківський, що до еміграції тісно був пов’язаний із Полтавським краєзнавчим музеєм.
Українську православну богословську академію в Мюнхені очолив Григорій Ващенко, який у 1930-х рр. викладав у Полтавському інституті народної освіти, а з 1940 р. – у педагогічному інституті. Директором Технічно-господарського інституту став відомий історик-публіцист Іван Майстренко, родом із с. Опішні Зіньківського району. Музей визвольної боротьби в Празі був заснований Симоном Наріжним, українська бібліотека в Парижі – Симоном Петлюрою.
Полтавці засновували в Європі українські часописи й журнали. Так, журнал «Сучасність» редагували поети Михайло Зеров (Орест) та Іван Кошелівець, журнал «Молода Україна» в Канаді – Іван Ліщина. В далекій Австралії редактором альманаху «Новий обрій» став Дмитро Нитченко, він же створив літературно-мистецький клуб імені Василя Симоненка. Лекторат імені Миколи Зерова був створений в Університеті імені Монаша в Мельбурні. «Союз українок» Англії в Лондоні довгі роки очолювала Галина Сесь, у Південній Австралії – Надія Якоба. Зіна Ботте стала Почесним Консулом України в Австралії. Святійший патріарх Мстислав був обраний Патріархом всієї України.
Тісні зв’язки із закордонним українством після проголошення незалежної України сприяли розвінчуванню радянських міфів про українську еміграцію. Саме її кращі представники, розвіяні по чужині, зберегли традиції Української Народної Республіки, створивши в демократичних умовах західного світу власні політичні, громадські, культурно-освітні організації та установи, протягом багатьох десятиліть вірили в її відродження, мріяли про консолідацію світового українства.
На цьому шляху немало було зроблено в стінах Полтавського краєзнавчого музею, де в 1992 р. розпочав діяльність Університет українознавства імені Василя Кричевського (в архівних документах зустрічаються й інші назви – Університет української культури імені Василя Кричевського, Університет українознавчих студій імені Василя Кричевського).
На студіях українознавства, організованих Університетом, для полтавців уперше було проведено лекції про «білі» та «чорні» плями в українській історії, презентовано перевидання книг уродженців Полтавщини, написані в еміграції, виставки українських митців із далекого зарубіжжя.
