Останнє століття другого тисячоліття було врожайним на майстрів-гончарів у Опішному — як передчуття, що далі буде інакше.

До 70-річчя від дня народження Г. Пошивайла в чотирьох залах горішнього поверху Полтавського краєзнавчого музею відбулася велика персональна виставка подружжя. Пригадується, як напружено проходила підготовка до представлення творчого тандему (1979 р.). Із її організацією подружжя погодилось заздалегідь. Та коли ми з Віктором Фурманом (1936-2009), завідувачем відділу обласного науково-методичного центру з народного мистецтва, приїхали забирати роботи, сталося непередбачуване: Євдокія Пошивайло навідріз відмовилася їх давати. Створений нею приватний музей кераміки в Опішному був першим, і навіть тимчасове розтавання з роботами викликало сльози, розпач, заперечення. Умовляння суворого чоловіка, на що ми дуже надіялись, не змінило ситуацію, була витримана гендерна рівність. Владнав конфлікт син Микола, тоді ще молодий, лагідний, привітний, якого беззаперечно послухала мати. Роботи запакували, погрузили та ще й нагодували нас борщем.

Експонатів було багато і різних (іграшки, скульптури, посуд). Після завершення виставки музейна збірка значно поповнилася творами талановитого подружжя. Співорганізатор виставки В. Фурман, за дорученням автора, сказав мені: «Вибирай, що хочеш». Я залишила собі темно-коричневу тикву з товстими стінками, вона і сьогодні, як вічний спомин про майстра, гарно вписалася в міський інтер’єр, наче створена була для нього.

Асортимент посуду майстра, крім традиційних речей, включав й чимало кавників. Цей східний напій старійшина гончарного роду не вживав, але про актуальність його знав від онука. Завжди зібраний і неговіркий пан Гаврило з гордістю розповідав про Сашка (пізніше він став Олесем) і про можливість переїхати до столиці, де гончар в українському скансені демонстрував правічне ремесло гончаря.

В музейній експозиції «Побут та народне мистецтво Полтавщини» (1980), де в інтер’єрі з авторським умеблюванням В. Нагнибіди, на різьбленій полиці стояла мала пластика опішненських майстрів, в тому числі чаєчка з дітками Г. Пошивайла, сталася біда. Одного дня музейний крадій «зробив» її своєю. Жах охопив мене... Я розуміла, що автор живе недалечко, але пана Гаврила, стриманого і суворого на вигляд, побоювалася... Приїхала, чекала, хвилювалося, бо не уявляла, як розгляне він моє прохання — виготовити авторську копію. Яке ж було моє здивування, коли все пройшло спокійно, без зауважень, критики й звинувачень. Експонат був зроблений, і славетний гончар отримав символічну винагороду.

У 1989 р. відбувся 1-ий симпозіум українського гончарства в Опішному за участі норвезьких фахівців. У підвальному приміщенні колишнього заводу «Художній керамік» (експериментальна лабораторія) на гончарних кругах демонстрували свій фах норвежець Свейн Нарум, Гаврило Пошивайло, Іван Білик та інші. Принципи ліплення тарілок в норвежців і українців були різними та в пам’яті лишилося наступне: як обережно чаклував над складовими частинами фігурної посудини І. Білик і як по-хлопчачому безшабашно крутив круга Г. Пошивайло, формуючи традиційний посуд. І до того і після того він мав великий досвід роботи на ярмарках просто неба у Сорочинцях, Полтаві та Києві.

Назавжди врізався в пам’ять сумний, морозний, січневий день 1991 р., коли прощалися з Гаврилом Пошивайлом. За життя мені не доводилося чути такого голосіння за померлим, як від дружини — Євдокії, коли на тлі життєвих потрясінь, негараздів і здобутків, вона переповіла-проспівала життєвий шлях Гаврила, вилила душу, сум і горе, тим самим заспокоїла себе та тих, хто прийшов провести знаного майстра на другий берег.

З ним назавжди відійшла історична, побутова, соціальна хроніка подій шаленого ХХ ст. та майстерність гончарювати, не помічаючи захоплених очей шанувальників.

24 04 07 poshyvaylo01

24 04 07 poshyvaylo01

24 04 07 poshyvaylo01

24 04 07 poshyvaylo01

24 04 07 poshyvaylo01