В побуті українців вироби з дерева завжди займали чільне місце і охоплювали всі сфери їхньої діяльності. Будівництво житла, культових споруд, виготовлення меблів, посуду, предметів господарчого призначення, музичних народних інструментів, прикрас, особистих речей та іграшок – це далеко не повний перелік того, де використовувалося дерево. Час змінював стиль, смаки, народжував своїх творців. Серед почесної когорти різьбярів Полтавщини виділяється яскрава особистість Валентина Нагнибіди (1925–1985 рр.), заслуженого майстра народної творчості, члена спілки художників, послідовника Василя Гарбуза.
Народився в селі Солониця Козельщанського району, закінчив семирічку, Кременчуцьке художнє ремісниче училище за фахом столяра-червонодеревника, із 1954 р. працював художником-оформлювачем, займаючись на дозвіллі копіюванням художніх творів, різьбленням.
Занурюватись в традиції та працювати над вдосконаленням майстерності почав після відвідання обласної виставки народної творчості, присвяченої 100-річчю з дня смерті Т. Шевченка, де його вразили роботи В. Гарбуза, видатного майстра полтавської дереворізьби. Протягом 1960-х він створює в техніці тригранно-виїмчастої та комбінованої різьби кращі свої композиції: портрети Тараса Шевченка, Григорія Сковороди, декоративну таріль “Хліб наш насущний”, блюдо “Весільне”, таріль і панно з однойменною назвою “Ой, Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!”, чимало побутових речей.
Не дивно, що саме йому судилося відроджувати в кінці 1960-х школу народної різьби, створювати провідний осередок – цех народно-побутових виробів Кременчуцького лісового господарства і заготовлення. На це пішло десять років пошуків, знахідок, здобутків та подолання прорахунків. Кременчуцьке різьблення з часом стає помітним в народному мистецтві Полтавщини, України і через довершені сувеніри, творчі роботи Валентина Нагнибіди, Миколи Зацеркляного, Марії Перевєрзіної, Павла Кондратенка, Василя Лифаря та інших утверджується як відроджений традиційний промисел на землях історичного Лівобережжя.
У квітні 1972 майстер звітує перед полтавцями своїми роботами в художньому салоні, і цей доробок ставить його в один рівень з такими різьбярами як Яків Халабудний, Василь Гарбуз, Василь Кваша.
Подальша участь у виставках різного рівня (обласних, республіканських, всесоюзних, закордонних) стає для Валентина Кузьмича обов’язковою справою, а його майстерність відточується від виставки до виставки.
В середині 1970-х різьбяр стає знаним в Україні, його роботи репродукують в мистецьких альбомах з народного мистецтва, а кращі твори придбавають профільні музеї України та сусідніх країн.
З 1979 р. В. Нагнибіда, член Спілки художників СРСР, зосереджується на індивідуальній роботі, виконує замовлення Полтавського виробничо-художнього комбінату. Це були важкі для нього роки, коли хвороба підкрадалася все ближче, але він і тоді не випускав різця. За свій недовгий вік лишив серію витончених творчих робіт. Тільки в Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського їх зберігається більше дев’яти десятків. Це – умеблювання, побутові речі, тематичні твори, музичні інструменти, жіночі прикраси, особисті речі, іграшки. Колекції музеїв Києва, Львова, Канева та інших міст мають твори нашого земляка.
У розділі “Архітектурно-художні особливості традиційного житла” етнографічної-мистецької експозиції нашого музею був представлений фрагмент інтер’єру останньої чверті ХХ століття, виконаний Валентином Нагнибідою. Тут чистота традицій полтавського різьблення сприймалася як еталон одного з найкращих видів народного мистецтва України.
Підготувала Галя Галян
