Народився 22 жовтня 1935 року в с. Зачепилівка Новосанжарського району на Полтавщині. Батько загинув на фронті у 1943 році. Хлопчик пережив фашистську окупацію під опікою мами Марфи та бабусь Катерини і Химки.
Почав писати вірші ще в шкільному віці. Він ще «топтав стежку до п’ятого класу Зачепилівської семирічки», коли побачив у новосанжарській газеті «Ленінським шляхом» свій невеличкий вірш. Будучи у 8 класі почувався вже повноправним членом редакції і виконував посильну для нього творчу роботу.
Із 1958 року, після закінчення факультету журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка, працював у газеті «Молодь України». У 1959 році побачила світ його документальна повість «За Сіверським Дінцем, а в 1962 році – перша збірка поезій «Б’ють у крицю ковалі». Це дало поштовх до написання нових віршів, поем, філософських творів. Співпрацював із журналами «Ранок», «Вітчизна», «Дніпро».
За рекомендацією Володимира Сосюри вступив до Спілки письменників України. Невдовзі став заступником голови правління Київської організації Спілки письменників України (СПУ), секретарем правління СПУ та спілки письменників України. Водночас плідно займався поетичною, літературно–критичною та публіцистичною діяльністю.
З 1980 по 1990 рік Борис Ілліч – депутат Верховної Ради УРСР, очолював профільний комітет парламенту з питань освіти і культури. Починаючи з 1987 року, визначив одну зі своїх станових програм – «Рідна мова». Колеги по парламенту, згадуючи ті часи, наголошують на його вагомий внесок в ухвалення закону про державну мову та інших актів, що утверджували державність України. У травні–червні 1986 року одним з перших серед письменників і діячів культури побував у Чорнобилі та Прип’яті, звідки вів репортажі ЦТ СРСР і України.
З 1989 по 1991 рік, будучи депутатом і заступником голови Ради національностей Верховної Ради СРСР, письменник-полтавець не боявся говорити з високих трибун у Москві на теми, що були закриті ЦК КПРС, зокрема про Голодомор і Чорнобильську трагедію.
У 1999 році поет очолив Національний комітет з державних премій імені Тараса Шевченка. Залишався на цій посаді до 2016 року.
Один з фундаторів Українського фонду культури, досягненням якого є, зокрема, відродження Києво-Могилянської академії, освячення хреста на кургані Скорботи в пам'ять жертв Голодомору 1932–1933 рр. на околиці Лубен, створення першої в історії України Вищої школи Кобзарського мистецтва, Спілки кобзарів України та Спілки краєзнавців України, зародження «Малих академій мистецтв», проведення першого міжнародного фестивалю сучасної пісні «Червона рута».
Серед особистих заслуг Бориса Олійника також те, що він, по суті зупинив будівництво промвузла у Каневі, бо це загрожувало усипальниці Т. Г. Шевченка. Ще у Верховній Раді УРСР він виступив проти зведення мосту через Хортицю, що змусило урядовців відкласти реалізацію своїх намірів, за що одержав звання «Почесний громадянин Канева».
Борис Олійник – автор 40 книжок віршів, есе, статей, які виходили в Україні, у всіх республіках СРСР, перекладались на російську, чеську, словацьку, болгарську, польську, сербську, румунську, італійську та інші мови.
У нашому музеї зберігаються літературні твори письменника зі щирими та зворушливими дарчими написами, зокрема:
«Дорогим моїм землякам-полтавцям по синівськи од щирого серця. Б. Олійник. Київ. Серпень. 79 р.». «Заклинання вогню». Поезії. Київ: ЦК ВЛКСМУ «Молодь», 1978.
«Хранителям і оборонцям вартостей неперехідних, працівникам Полтавського краєзнавчого музею з глибокою пошаною. Б. Олійник. Київ. Серпень. 1979 р.». «На линии тишины». Стихи и поємы. Москва: «Советский писатель», 1978.
«Всім, хто любить слово – з голубим зачепилівсько-санжарським привітом. Б. Олійник. Київ. Серпень. 1979 р.». «Істина». Вибрані поезії, поеми. Київ: «Дніпро», 1976.
