Катерина Білокур (1900-1961) – уродженка села Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії, українська художниця народного декоративного живопису.
Малювати почала з ранніх років, однак батьки не схвалювали це заняття. Катерина продовжувала малювати потайки від рідних, використовуючи для цього полотно та вугілля.
У 1922–1923 роках Катерина спробувала поступити до Миргородського технікуму художньої кераміки, маючи при собі два малюнки: копія з якоїсь картинки і начерк дідівської хати з натури, виконаних на папері. У технікум її не прийняли через відсутність документа про закінчення семирічки. Вражена відмовою, вона повернулася додому пішки.
Малювати не покидала і згодом. Починає відвідувати драматичний гурток, де ставили «Наталку Полтавку» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ'яненка, «Наймичку», «Безталанну» Карпенка-Карого, пише для вистав декорації.
1928 року дізналася про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішила спробувати свої сили. Але ситуація повторюється: їй знову відмовляють з тієї ж причини.
Восени 1934 року зробила спробу втопитися в річці, внаслідок чого застудила ноги. Після цього батько з прокльонами згоджується на заняття доньки малюванням.
Навесні 1940 року Катерина чує по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко. Звертається до співачки з листом, заадресувавши його: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко». До листа додає малюнок калини на шматкові полотна. Малюнок вразив співачку. Порадившись із друзями – Василем Кас’яном і Павлом Тичиною — вона звертається у Центр народної творчості, після чого до обласного центру надходить розпорядження знайти Катерину Білокур і поцікавитися її роботами.
Богданівку відвідує Володимир Хітько, який очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Декілька картин він показує у Полтаві художнику Матвієві Донцову. 1940 року в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка мала величезний успіх. Художницю преміюють поїздкою до Москви. У супроводі Володимира Хітька вона відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський та інші музеї.
У 1944 році у Богданівку приїздить директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Пропонує Катерині виставку і закупити картини. Саме завдяки йому Музей українського народного декоративного мистецтва має найкращу колекцію робіт Білокур. 1949 року Катерина Білокур стає членом спілки художників України, у 1956-му одержує звання народного художника України.
Твори Катерини Білокур експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві та ін.
Три картини художниці – «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954). Тут їх бачив Пабло Пікассо. Весь світ облітають його слова: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!» Він порівнює Білокур із іншою представницею «наївного мистецтва» – Серафіною Луїз.
У художниці з'являються численні друзі, передусім, художники і мистецтвознавці, у колі яких вона знаходить розуміння та повагу. Крім зустрічей вона веде з ними тривале листування з Богданівки. Серед її адресатів – поет Павло Тичина і його дружина Лідія Петрівна, мистецтвознавець Стефан Таранушенко, директор Музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай, художники Олена Кульчицька, Матвій Донцов, Емма Гурович. У Богданівці в художниці були учениці.
Полтавський художній музей імені Миколи Ярошенка (Галерея мистецтв) володіє чотирма оригіналами знаної художниці – вони є окрасою діючої експозиції.
Галина Галян – старший науковий співробітник відділу етнографії ПКМ імені Василя Кричевського.
