Персоніфікований ряд військових діячів Української революції 1917–1921 рр. зазвичай є предметом інтересу професійних істориків, біографів та укладачів енциклопедичних видань. На Полтавщині глибоку зацікавленість історичними портретами своїх земляків традиційно проявляє її патріотично налаштована громадськість, кращі представники української молоді і просто допитливі читачі. Останніх здебільшого цікавить не стільки суха енциклопедична біографія тієї чи іншої відомої персони, скільки її людський образ, прикметні риси, світогляд і переконання, особистісні мотиви та вчинки.

Цікавою у цьому відношенні вбачається легендарна постать уродженця села Березова Лука Гадяцького повіту Полтавської губернії (нині – Гадяцького району Полтавської області), командира полку Чорних Запорожців і генерал-поручника Армії УНР Петра Гавриловича Дяченка (1895–1965), народини якого відзначаємо сьогодні.

Зазвичай факти з біографії Петра Дяченка подаються під двома кутами зору: вітчизняними науковцями – як патріота й воїна-оборонця Української Народної Республіки, російськими – як колабораціоніста й зрадника України Радянської. По-різному відтінюють вони службу П. Дяченка у Війську Польському (1928–1939) і в Українській національній армії у складі Вермахту (1945), його участь в ОУН, співпрацю з німецькою й американською розвідками, участь у боротьбі з радянськими партизанами С. Ковпака. Для свідомих полтавців Петро Дяченко – один із найвідданіших борців за Українську державність, який стоїть в одному ряду з такими видатними нашими земляками, як Симон Петлюра, Аверкій Гончаренко, Михайло Крат, Микола Чеботарів, Костянтин Смовський.

Спеціальних наукових праць, присвячених дослідженню особистості П. Дяченка ще не опубліковано. Мізерна кількість видань (переважно мемуарного змісту) змальовують загальні риси його образу, войовничий і непокірний характер, деякі його життєві звички. Рідкісні штрихи до особистісного портрету нашого земляка зустрічаємо у виданні його власних спогадів «Чорні Запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних Запорожців Армії УНР» (2010), у мемуарах сотника Армії УНР Б. Монкевича «Чорні Запорожці. Зимовий похід й остання кампанія Чорних Запорожців» (1929), командарма УНР М. Омеляновича-Павленка «Спогади командарма (1917–1920)» (2007), у документальному виданні сотника Армії УНР Н. Авраменка «Спомини запорожця» (2007), у спогадах полковника УНР М. Крата «Козацькому роду нема переводу» (2010) та ін.

Із цих письмових спогадів про П. Дяченка вимальовується характерна зовнішність типового представника полтавського селянства першої чверті ХХ-го століття, яких у Задніпров’ї називали «куркулями», «мазепами». На початку 1918 р. це був чорноокий стрункий юнак високого зросту, худорлявої статури, який поміж тим уже мав бойовий досвід Першої світової війни, чин підпоручника Російської армії, поранення і нагороди. У кінці березня 1918 р., на момент звільнення Полтави від більшовицьких військ М. Муравйова, Дяченко виділявся тим, що носив на голові козацький «оселедець» і вуса кольору соломи, палив люльку, а в його тодішніх політичних поглядах «було багато спільного з Винниченком».Тоді ж у Полтаві на чолі невеликого партизанського кавалерійського загону він влився до кінної сотні 2-го Запорізького піхотного полку Армії УНР і вже у квітні став її командиром (сотником).

Не дивлячись на ще зовсім молодий вік (на той момент П. Дяченку було лише 23 роки) він мав важкий характер, був суворим воїном. Очевидці згадували, що у кавалерійських атаках «розбійне обличчя» Дяченка мало «вираз якоїсь лютості». У ході численних боїв отаман виявляв особисту хоробрість і відвагу, рішучість і волю. Був він блискучим кіннотником й авторитетним бойовим командиром. Вояки кінного дивізіону 2-го Запорізького полку (згодом 1-го полку Чорних запорожців) звали Петра Дяченка «батьком», а він їх «синками». Був П. Дяченко нещадним до ворогів. Жадаючи розплати за життя своїх загиблих побратимів, нерідко прирікав на смерть полонених. Правда також і те, що Дяченко критично ставився до С. Петлюри; захоплювався військовим авторитетом П. Болбочана та користувався його повним довір’ям; під час Першого зимового походу ходив у кавалерійські атаки зі своїм земляком із Гадяччини М. Кратом;мав антисемітські переконання тощо.

Командир полку Чорних запорожців Петро Гаврилович Дяченко помер 23 квітня 1965 року. Прах легендарного воїна з Полтавщини покоїться на українському православному цвинтарі у Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі, США). Підтримуючи глибокі традиції українського воїнства, із серпня 2017 р. почесну назву «імені Чорних Запорожців» носить одне із сучасних бойових формувань ЗСУ – 72-га окрема механізована бригада, що дислокується у м. Біла Церква Київської області.

До вашої уваги – відео, відзняте науковим співробітником Полтавського краєзнавчого музею Андрієм Барабашем під час волонтерської поїздки в зону ООС, де перебуває підрозділ.

Леонід Кушнір – науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.

Андрій Барабаш – науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.