11 квітня Організація Об’єднаних Націй оголосила Міжнародним днем визволення в’язнів нацистських концтаборів. Це – пам’ятна дата, що відзначається громадськими організаціями та окремими органами влади в Україні в пам'ять про 11 квітня 1945 р., коли в’язні концтабору Бухенвальд почали інтернаціональне повстання проти гітлерівців.
Жертвами Другої світової війни стали мільйони людей. Далеко не всі вони загинули під час військових дій. Багато з них були позбавлені життя у неволі.
Німеччина визнала існування 1634 таборів різного типу (трудові, транзитні, смертні). Дослідники вважають, що у дійсності їх було не менше 14 000. Список великих офіційних німецьких концтаборів Другої світової війни, створених безпосередньо в країні і на окупованих територіях, взагалі обмежується 22 назвами. Їх відрізняє високий рівень смертності заарештованих не лише від голоду, хвороб, важкої праці, але і в результаті медичних дослідів, допитів, насилля, переливання крові, масових убивств.
Найбільш відомими були табори:
Дахау – перший нацистський концтабір (1933), до війни був трудовим табором для політв’язнів і нижчих прошарків суспільства, які «загрожували чистоті арійської нації»; табір був місцем проведення нелюдських медичних експериментів над в’язнями.
У 1936 р. біля Берліну був створений концтабір Заксенхаузен, в якому загинули не менше 100 000 в’язнів.
У 1937 р. неподалік від Веймару побудували концтабір Бухенвальд – один із самих великих і з всесвітньо відомим написом над входом: «Jedem sein eigenes», тобто: «Кожному своє».
27 квітня 1940 р., за наказом Генріха Гіммлера, в окупованій Польщі був створений концтабір Освенцим. А вже в червні туди прибув перший ешелон – 728 поляків. У цьому таборі здійснювали масове знищення радянських військовополонених та євреїв. Тут уперше була випробувана отруйна речовина для майбутніх газових камер. У цьому таборі загинуло близько 1,5 млн. людей.
Трагічна доля в’язнів концтаборів не обійшла стороною і полтавців, чия мужність і незламна сила духу перемогли нелюдський режим нацистських катівень. Вшановуючи пам'ять земляків, ми не можемо не згадати про декого з них.
Так, нещодавно до наукового архіву Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського з музею Полтавського тепловозоремонтного заводу надійшли унікальні документи – спогади колишніх в’язнів Другої світової війни та інші свідчення. Серед них – автобіографії, в яких, при вступі на роботу, майбутні заводчани, зокрема, розлого описували ту частину свого життя, що припала на часи війни.
Під час окупації німецькими нацистами міста Полтави Віктор Олексійович Полтора-Павлов (фото 1) за побиття німецького офіцера в одному з полтавських дворів був заарештований і півтора місяці сидів у в’язниці на вулиці Пушкінській, а згодом був відправлений до концтабору Сирець, що розташовувався у Києві. В’язнів водили до Лаври розбирати споруди та пам’ятки. Віктор спробував втекти. Але був поранений у ногу і на три тижні посаджений у яму. Після цього опинився у Німеччині, у концтаборі Дахау, де знаходилося чимало політв’язнів та неповнолітніх. Умови у таборі були жахливі. Віктор Полтора-Павлов потрапив до бараку, де, крім нього, знаходилися ще 75 в’язнів (більшість з них – німці). Вони таємно організували антифашистські групи опору, яким Віктор, маючи таку можливість, допомагав ліками та продуктами.
У квітні 1945 р. 1500 в’язнів розбили на сотні і пішки погнали до міста Штаренберг. За одинадцять днів такого маршу багатьох з тих, хто втрачав сили або втрачав свідомість, просто страчували.
Слюсар складального цеху ПТРЗ Олександр Семенович Смирнов (фото 2) згадував, що з листопада 1941 р. разом із рідними у м. Попасна (на Луганщині), він знаходився під німецько-фашистською окупацією. У березні 1942 р. його з батьком угнали до Німеччини. З липня того року Олександр Смирнов знаходився у каральному таборі у кількох кілометрах від Франкфурта-на-Одері, а з серпня 1942 р. до квітня 1945 р. – у концтаборі Заксенхаузен у місті Оранієнбург. Йому дали номер 51711. Батька Олександра – Семена Якимовича Смирнова – 1944-го р. нацисти спалили в крематорії цього концтабору.
Не менш драматично склалася доля й полтавця Семена Мойсейовича Міллера (фото 3), який був кадровим військовим і політичним працівником. Він зустрів окупантів 22 червня 1941 р. У цей день його військова частина вступила у бій з ворогом в районі Гродно у Білорусії. Через те, що у ворога була чисельна перевага, частина Міллера була вщент розбита, а залишки підрозділів нечисленними групами намагалися вийти з оточення. Семен Мойсейович з групою з п’яти чоловік наприкінці липня 1941 р. дійшов до Мінська. Там, під час відпочинку, сплячий, був захоплений німецькими солдатами. До липня 1942 р. Семен Міллер знаходився у таборі для військовополонених № 307 – у фортеці Демблін у Польщі. Тоді ж його заарештували за наказом коменданта табору через отриманий останнім донос зрадника М. Новікова про те, що Семен був політпрацівником. Його відправили на роботи у каменоломні сумновідомого концтабору Маутхаузен в Австрії, а згодом – у не менш сумнозвісний концтабір Дахау на різні важкі роботи.
С. Міллер став свідком того, як у квітні-травні 1942 р. у Дахау доправили близько 7000 радянських військовополонених. Незабаром усі вони були знищені.
Вже у наші дні ветеран заводу, пошуковець Євген Степанович Бондаренко, зустрівся з племінницею Семена Міллера Зінаїдою Семенівною Сухенко, яка розповіла, що дядько згадував про групу антифашистів, яка діяла в Дахау. До неї входив і він сам. Жоден із членів підпільного угруповання не видав нацистам, що Міллер за національністю єврей.
Про участь С. Міллера у русі опору в Дахау згадується у книзі Віктора Скиртача «Мюнхенська трагедія». Автор розповідає про те, як на початку 1943 р. політичні в’язні: Міллер, Столярчик, Коробов, Нурдинов, – створили підпільне ядро організації, встановили зв’язки з іншими подібними підпільними організаціями німців, французів, чехів тощо. Було засновано об’єднаний міжнародний табірний комітет. Спільними зусиллями підпільники-в’язні з ризиком для життя чинили опір своїм тюремникам, намагалися рятувати товаришів. У 1944 р. до них приєдналися 314 учасників підпільної антифашистської організації «Братське співробітництво військовополонених», заарештованих у Мюнхені і доправлених до концтабору у Дахау. Але через п’ять місяців усі члени цієї групи були знищені.
Незадовго до 9 травня 1945 р. Гіммлер підписав наказ про термінову евакуацію табору. Жоден в’язень не мав попасти живим до рук визволителів. Члени міжнародного табірного комітету, дізнавшись про наказ, заявили рішучий протест проти вивезення та знищення в’язнів. Через те комендант табору не наважився виконати цей наказ.
Так тисячі життів приречених на смерть людей були врятовані. Серед них ‒ важкохворий німець-антифашист Дитріх, який після війни став диктором берлінського телебачення. В одній із програм він розповів, що його життя у концтаборі врятувала саме група опору С. Міллера.
Віддаючи данину нашим мужнім краянам, на долю яких під час війни випали страшні випробування, ми даємо наступним поколінням урок історії з надією на те, що вони не допустять повторення подібної трагедії.
Джерела:
Матеріали наукового архіву ПКМВК (автобіографії, довідки тощо) (б/н, б/д), розділ «Друга світова війна». Фонд ПТРЗ.
Скиртач В. Мюнхенська трагедія. Черкаси : Сіяч, 1997. С. 122.
Інформація з Інтернет-ресурсів :
https://obrazovaka.ru/istoriya/konclagerya-vtoroy-mirovoy-voyny-spisok.html
https://ru.wikipedia.org/wiki/Концентрационный_лагерь
Валентина Берзой, старший науковий співробітник науково-дослідного відділу фондів ПКМВК
|
|
|
