У Міжнародний день танцю, який відзначається 29 квітня, хочемо поділитися гарною новиною. До колекційної збірки Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського надійшли особисті речі, нагороди, документи полтавки Ніни Миколаївни Уварової-Латинської. Хто ж вона, ця наша землячка? Чому пам'ять про неї гідна вшанування краян?

Ніна Миколаївна Уварова-Латинська народилася 20 серпня 1923 р. у Полтаві. Батьки, Вовк Микола Семенович і Ганна Іванівна, мали робітничі професії, але були великими шанувальниками театрального мистецтва і протягом багатьох років учасниками драматичного й хорового гуртків Полтавського товариства «Просвіта». Ніна Миколаївна зростала серед творчих особистостей, закоханих у сценічне мистецтво, народну пісню. Недарма одним із найяскравіших спогадів її дитинства став перегляд на сцені театру імені М. В. Гоголя п'єси І. П. Котляревського «Наталка Полтавка». Разом із батьками дівчинка відвідувала хореографічний гурток, що поклало початок народженню любові до танцю і визначило майбутню професію. Під керівництвом балетмейстера балетної трупи театру С. П. Воронцової юна артистка зробила перші професійні кроки на сцені – виконувала «Танок арапчат» і «Танок одалісок» з опери С. С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», хореографічні композиції «П´єр і П'єретта», «Полька-метелик».
Можливо, після закінчення Полтавської середньої школи № 2 майбутній хореограф мала намір продовжити навчання і отримати мистецьку освіту, але мрії перервала війна. Родина вимушена була евакуюватися. А після повернення до Полтави Ніна Вовк влаштувалася працювати в обласну філармонію балетмейстером ансамблю «Жінхоранс». Спів колективу супроводжувався виконанням українських народних танців. Усі твори виконувалися в їх автентичному вигляді.
У 1946 р. балетмейстер «Жінхорансу» отримує пропозицію від директора Кобеляцького районного Будинку культури М. І. Снігурова створити власний колектив. У Кобеляках Ніні Миколаївні судилося прожити 27 років, створити власний колектив – ансамбль народного танцю «Барвінок», утвердитися професійно, набути всеукраїнської слави та визнання.
У скрутних побутових умовах тривали перші репетиції восьми учасників танцювального гуртка у пошкодженому війною районному клубі. Ані керівник колективу, ні майбутні артисти не отримували за це ніякої грошової винагороди. Але запальний ентузіазм балетмейстера з Полтави створив диво – до клубу після роботи почали приходити втомлені люди, щоб навчитися танцювати.
У цей час Ніна Миколаївна вирішує спрямувати діяльність ансамблю в напрямі дослідження, відтворення і популяризації місцевого танцювального фольклору. Хореограф розпочинає активну збиральницьку роботу. Під час подорожі до с. Василівка Ніна Миколаївна побачила дуже цікавий танок, який виконувався трійками, без певного малюнка. «Танець увесь побудований на переходах, - пригадувала вона: … саме тут ми й побачили «маятник», який в українських танцях ніде не зустрічався». На основі записаного тут етнографічного матеріалу, з'явився один з найкращих зразків в репертуарі ансамблю – танок «Василечки». В с. Чернечий Яр Диканського району була зафіксована інша хореографічна композиція - «Зубок». Танок відтворював традиційні особливості поведінки молоді на вечорницях. Після його презентації на республіканському огляді художньої самодіяльності у 1970 р., здобув Золоту медаль.
У 1967 р. під час республіканського фестивалю самодіяльного мистецтва у Києві Н. М. Уварова познайомилася з видатним українським хореографом П. П. Вірським. Він обіймав посаду голови журі фестивалю і після разового виступу «Барвінку» звернувся з проханням до Ніни Миколаївни подивитися інші твори ансамблю. Потім сказав: «…великі справи робите. Моя вам порада: коли працюєте над танцем, вишукуйте, нікуди в сторону не розпиляйте себе. Ваші танці такі барвисті, соковиті, різні. Немає жодного повтору».
З часом популярність танцювального колективу з Кобеляк стає всеукраїнською. «Барвінок» отримав статус самодіяльного ансамблю народного танцю, а його керівнику, за видатні заслуги у галузі українського хореографічного мистецтва, було присвоєно звання Заслуженого працівника культури УРСР.
У середині 1970-х р.р. обставини життя керівника «Барвінку» змінилися: Ніна Миколаївна вимушена була прийняти доленосне рішення ─ повернутися до Полтави. Тут у міському Будинку культури вона починає все спочатку ─ створює фольклорно-етнографічний ансамбль «Полтавські рушники». Уварова-Латинська активно втілює на сцені свій талант, професійний досвід та нереалізовані мрії. «Полтавські рушники» отримують звання «народного» і гастролюють далеко за межами України.
Такі твори Уварової, як «Кружало», «Рогоза», «Чорбівські підківки», «Василечки» виконували відомі колективи Полтавщини й України, зокрема, Державний академічний ансамбль танцю України імені Павла Вірського, хореографічний колектив Національного заслуженого академічного українського народного хору України імені Григорія Верьовки.
У 1997 р. Н.М. Уварова-Латинська стає «Почесним громадянином м. Кобеляки», а у 2000 р. отримує орден Миколи Чудотворця «За примноження добра на землі». Під час святкування свого 85-річного ювілею Ніна Миколаївна сказала: «…я прожила велике щасливе життя в мистецтві. Дякую Богу за те, що робила. «Барвінок» – то мій Золотий фонд».
Видатний полтавський хореограф – Н. М. Уварова-Латинська відійшла у вічність у 2011 р. Через два роки, 11 жовтня 2013 р., на приміщенні районного центру культури і дозвілля м. Кобеляки була встановлена меморіальна дошка в пам'ять про нашу видатну землячку. Згадуючи роки співпраці з Ніною Миколаївною, колишня учасниця «Барвінку» І. Підкаура говорила: «Такі люди не проходять безслідно… Вона нас не тільки навчила танцювати, вона нас передружила. І ми донині зберегли цю дружбу і підтримку».
У 2018 р. Л. М. Сліпко (донька хореографа) передала до Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського особисті речі матері: одяг, документи, нагороди та ін. Збереження предметів, пов’язаних з життям і творчістю, є важливим актом поваги нашого народу до цієї визначної особистості. Речі, що увійшли до музейної збірки, стануть своєрідною розповіддю про яскраве життя, віддане мистецтву в його неповторному національному явленні.

Олена Устименко, старший науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського