Листування з українською письменницею Іриною Вільде
Ірина Вільде (Дарина Дмитрівна Макогон) – українська письменниця, внесена ЮНЕСКО до списку знаменитих людей ХХ сторіччя і другого тисячоліття - народилася у Чернівцях 5 травня 1907 року у родині вчителя. Брати, дядьки, а потім і чоловік Євген Полотнюк були тісно пов’язані із українським націоналістичним рухом. Ще навчаючись у гімназії Дарина почала писати прозові твори, які активно публікувалися і мали незмінно схвальні відгуки, зокрема, Ольги Кобилянської, Михайла Яцківа, Михайла Рудницького. У 1936 році отримала найпрестижнішу на той час на західній Україні літературну премію імені Івана Франка. З приходом на Західну Україну Радянської влади оселилася у Львові, в 1940 вступила до Спілки письменників України, вчителювала, займалася журналістикою, писала і видавала прозові твори – від невеликих есе та новел до роману-саги «Сестри Річинські».
У справі 15-31, що зберігається в Науковому архіві – шість листів Вільде і стільки ж відповідей Юренка. Не дуже зрозуміло, з чого все почалося, де познайомилися, але, скоріш за все на якомусь із письменницьких форумів у Києві, бо обоє в ці часи працювали в обласних осередках Спілки письменників України, вона – у Львові, він – у Полтаві. Потім були, вочевидь, ще кілька особистих зустрічей, одна з яких, точно, у Полтаві (про них є згадки у листах) та дві подаровані книги: одна – «Троянди і терня» – надіслана «Дорогому Олесеві Юренкові на добрий початок тих сердечних зустрічей, що ще попереду нас. Ір.Вільде.15.ІІІ.1962р.», друга – «Окрушини», підписана в Полтаві під час особистої зустрічі: «Дорогому Братові Олесеві з щирим серцем. І. Вільде. 5/ІХ (1969)».
Це не так вже й багато, як за 8 років листування (1961 – 1969). Але кожен лист Ірини наповнений тою енергією, неприборканою життєвою силою, якою, за свідченнями біографів, письменниця щедро наділяла всіх, з ким доля її близько зводила. А ще – щирою ніжністю і добрим гумором, які, у поєднанні з вируючим темпераментом, буквально заводили скромного і стриманого Олеся Степановича у глухий кут. Саме вона «веде» у листуванні, хоча найчастіше, з іншими дописувачами, таку роль бере на себе сам Юренко. У перших же листах вона звертається до нього майже булгаківським: «Дорогий Поете» (цінує й щиро хвалить його вірші), він до неї – стримано і трохи манірно: «Шановна і дорога Ірина Дмитрівно!». Та на закінчення листа від 12 березня 1962 р. Юренко пише необачно: «Всього гарного, всього доброго, сестро моя дорога, товаришу мій любий!». Тут варто зазначити, що це доволі звичне для нього привітання, багатьох із своїх дописувачів Олесь Степанович називав любими товаришами і дорогими братами, маючи на увазі, мабуть, письменницьке «братерство по перу». Та вже у наступному листі письменниця, яка, за спогадами, часто дивувала близьких та знайомих своїми ексцентричним звичками чи витівками, ошелешує його доволі незвичайною пропозицією: «Дорогий Поете! Ваш милий лист дає мені деяке моральне право просити Вас хотіти стати моїм братом. Війна забрала в мене обидвох братів, а сестри ніколи в мене не було. Але – дайте свою згоду тільки тоді, коли продумаєте добре мою пропозицію, бо я відношуся до неї серйозно. Скажемо людям, що ми так пізно дійшли по документах, що ми з Вами родичі» (Лист від 18 березня 1962 р). Юренка ця пропозиція вражає настільки, що він майже на рік замовкає, і відповідає лише після ще одного листа, який наведемо повністю:
«Дорогий Поете,
я може й не писала б, якби не з’їзд перед нами. Ми зустрінемося там і змушу тоді поставити Вам питання: чому Ви не відповіли на листа, чому взагалі урвали листування, хоч воно могло бути і цікавим?
Якщо причина в мені, то напевно Ви взяли за причину те, чого не було. Моя совість перед Вами чиста-пречиста.
Як Ваше здоров’я?
Я викінчую (штукатурю) другу і третю частину Річинських і журуся, що так важко мені знаходити хоч трохи свіжі звороти. Все вже було сказане і куди краще. А поза тим написала збірку «малих форм», яку назвати «найкоротші новели» нпр. «Коли від людського віку відняти безвідповідальне дитинство, «тилячі роки» перехідного періоду, шал молодості та старечий маразм, то для жнив дозрілого ума залишається вже не так то й багато. А тому темпо, женці, темпо!».
Маю таких «кавалків» около 500. Дуже багато працюю, тому відмовилася від поїздки у закордонну делегацію, аби впоратися з роботою, а там будемо розїзжати! Олесь, можете й не відписувати. Не буду гніватися. Я просто хочу мати ясні взаїмовідносини з моїми друзями і друзями в потенції. Привіт Вам, Вашій дружині і чадові ваша Ірина Вільде. 28.ХІ.1962 р.» .
Тут вже хочеш, чи не хочеш, а треба було пояснюватися…
«Дорога сестро,
То хто б мені повірив, що я не відповів на листа без гіркої на те причини, що я просто розгубився та й не міг і не можу досі дати собі раду: як бути? В душі і серці я давно зголосився зі своєю совістю, щоб назавжди стати вірним братом Вашим, - а як же його офіційно порозумітися, як людей переконати, що рідні, якнайрідніші? А кого-кого, а Вас таки добре знають далеко, та й мене знають, - і раптом… ми – не просто друзі, щирі друзі, а родичі, та ще ж родичі які! Те, що у нас з Вами одна мати – Україна, що у нас з Вами один батько – світ прекрасний, радянський, - це так. Проти цього сумніву нема. Та й бути не може! А щодо того, що ми маємо людей переконати, що ми сестра та брат, то я тут не знаю – чи не пожартували Ви наді мною?.. Офіційно це, мені здається, зробити не можна… Коли щиро, по-дружньому, то я не тільки б листами Вас закидав, як весна білим цвітом землю, а, може, не одну б уже пісню заспівав би про нашу дружбу, про наше спільне щастя, про все те гарне, що є гарне в Людині!
Я надто палкий, - і коли вже родичатися, то родичатися!
Я, певно, й нерішучий. І коли маю сказати правду, то тільки правду! Хитрувати, вигадувати небилиці, хизуватись чесністю, а насправді не бути чесним, - я так не вмію.
Одне слово, нам треба зустрітися, треба погомоніти, щоб краще одне одного зрозуміти, щоб питання, які Ви порушили в своєму теплому весняному листі, над яким я й досі катуюся, не залишало ні крихти сумніву.
Всього ж найкращого!
Завжди ваш – Олесь Юренко.
25.ХІІ.1962. Полтава.»
Отак і зав’язалося дружнє і щире листування. У наступних листах вже на «ти» (ініціатором того знову ж таки була Ірина). Писали одне одному про свої творчі плани, про дітей, родичів, пізнавали одне одного. Мріяли про спільне подорожування Україною. «В мене є конкретна пропозиція: ти вмієш шоферувати? – запитує І. Вільде в листі від 7 січня 1963 року. - А якщо не вмієш, то можеш навчитися? В мене є машина і ми могли б поїздити трохи по цих краях. От, наприклад, Буковина. Ти знаєш, що це за край? «Кентст дуд ас ланд»? – десь каже Гейне. До речі, яку ти чужу мову пробував вчитися? Я крім німецької, польської, латині і трохи румунської не знаю жодної. Французьку зовсім забула».
Та Олесь Степанович наступним листом «приземлює» мрії: машини він не має, шоферувати не вміє, не було нагоди вчитися, з мовами іноземними теж недобре… та ще й «у мене сімеєчка, як у того Омелечка…» – вдається до довгої розповіді про свою дружину, яка йому «така люба, що кращої й не треба» та п’ятьох дітей і двох уже на той час онуків.
Для Ірини Вільде цей час – самий пік її творчого розквіту. Виходить друга книга роману «Сестри Річинські», за який у 1965 році письменниця отримує Шевченківську премію, потім – п’ятитомне зібрання творів. Лишається тільки дивуватися, як людина, з-під пера котрої вийшли листи до Сталіна на захист української мови, численні звернення до органів радянської влади в обороні українських дисидентів, могла стати депутатом Верховної Ради УРСР, очолювати Львівську організацію Спілки письменників. Ірина Вільде ніколи і не від кого не приховувала, свої націоналістичні погляди і всюди, де тільки могла, пропагувала українську мову. Не сприймала радянську диктатуру. В її творах не згадувалися Ленін, партія, Сталін. Від зайвих «політичних» питань вміла ухилитися, «удатися в наїв»: я, мовляв, тільки жінка, не судіть суворо, не чекайте від мене чогось великого – пишу, що вмію, людина, людське серце, людські взаємини – хоч би в цьому до пуття розібратися…
Захоплюючись Юренковою поезію, І. Вільде пише: «Я дуже люблю і поважаю поетів, бо сама в цій ділянці нічого не можу». Але під великим впливом її авторитету Олесь Юренко натомість із поета все більше й більше стає прозаїком: більше уваги приділяє оповіданням, прислухається до порад письменниці. Вона ж, у свою чергу, терпляче й детально аналізує його «Ганнусю», просить на наступну зустріч привезти «чемодан своєї прози, щоб було про що розмову вести». До речі, дуже багатьом початківцям Ірина Вільде допомогла «вийти в люди», підготувати до друку свої твори, завжди радо ділилася з молодими секретами письменницького ремесла. Це вона благословила на творчий шлях Романа Іваничука, Дмитра Павличка, Романа Лубківського та багатьох інших. Навіть найвідоміший український кулінарний бестселер Дар’ї Цвек «Солодке печиво» завдячує своєю появою саме протекції Ірини Вільде.
У останньому (чи може, були ще, та не збереглися?) листі, від 25 травня 1967 року, Олесь Степанович висловлює свій сум з того, що не зміг приїхати на ювілей Ірини Дмитрівни, бо хворів: «лежав пластом з мідними п’ятаками на Лєту», вибачається і просить віршованими рядками:
«Покарай мене бідою будь-якою,
Тільки не мовчанкою зі мною!»
У зошиті, де О.С. Юренко реєстрував отримані кореспонденції, є запис про те, що 5 вересня 1969 року під час зустрічі в Полтаві Іриною Вільде була йому подарована книга «Окрушини» - остання із написаних і виданих за її життя. Від біографів письменниці знаємо, що з початку 1970-х років вона полишає літературну працю, усамітнюється в дачному будинку, нічого не пише і не видає. Це пояснюють політичними звинуваченнями щодо її молодшого сина Максима, пов’язаним з ними відвертим шантажем з боку влади, яка вимагала свідчень на сфабрикованих процесах проти українських дисидентів і, як наслідок цього – важкою тривалою хворобою, від якої Ірина Дмитрівна вже не оговталася до самої своєї кончини у жовтні 1982 року.
Фото із відкритих джерел мережі Інтернет
Публікацію підготувала науковий співробітником наукової бібліотеки Капко С.М.
Більше цікавого про життя і творчість Ірини Вільде можна дізнатися із таких джерел:
Біографії. Ірина Вільде. Український центр. http://www.ukrcenter.com
Горак Р. Ірина Вільде. Біографія. Львів: Апріорі, 2019. – 540 с. Його ж. Кинути каменем. Л. Апріорі, 2016.
Крат Мирослава. «Дика» письменниця Ірина Вільде //Друг читача. 03.11.2008 //https://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/review/620/
Попович Ж. Заради сина Ірина Вільде засудила діяльність Ігоря Калинця //Газета.ua. - Вівторок, 30 жовтня 2012//https://gazeta.ua/articles/history/_zaradi-sina-irina-vilde-zasudila-diyalnist-igorya-kalincya/464303
