Інколи «несвідомий криміналітет» викрадав з народних музеїв зразки давно вже окисленої та вкритої іржею зброї. Теоретично, за буйної уяви, зброю цю, після ремонту, можна було використати... Отже, в 1972 році міліції і представникам місцевої влади наказали вилучити зброю із громадських музеїв. Повз це не могли пройти полтавські музейники, отже, до Краєзнавчого звезли близько сотні зразків різного озброєння, котрі вдалося зберегти від знищення. Майже десятиліття вирішувалося питання, що з ними робити: чи записувати до музейного інвентаря, чи передавати на «утилізацію».
У кінці-кінців, нам, молодим науковцям, дали доручення записати все передане на постійне зберігання до музейного інвентаря. Зрозуміло, що яскравих зразків зброї було мало, колекційних – тим більше. Моя роль заключалася у відборі з-поміж купи штиків, прикладів від трьохлінійок, гільз і мисливських патронташів ймовірних артефактів археологічного походження. Такі дійсно були. І коли погляд натрапив на суто скіфський меч-акінак з підв’язаною пожовклою бірочкою, новий головний хранитель музею зауважив, читаючи рядки акту передачі вилучених речей: «Це пам’ятка Новітньої епохи. Бачиш, наші авторитетні попередники все зафіксували у документі». «І що ж там написано?», — запитав я з максималістською юнацькою іронією. У відповідь пролунала скупа канцелярська фраза з акту: «Залізний тесак, яким куркульські елементи на селі нищили перших комсомольців».
На 1982 рік, коли вирував ідеологічний моразм збереження набутків соціалістичної ідеології, заперечувати констатуючу частину документу було, м’яко кажучи, необачно. Акінак, хоч і «куркульський», вдалося забрати до археологічного фондосховища. Через рік укласти на нього інвентарну картку та відповідний акт надходження, змінивши акценти в атрибуції, без «ідеологічного навантаження». А через кілька років – чудовий взірець озброєння скіфського часу зайняв своє місце в експозиції відділу археології. На сьогодні цей меч, відреставрований у 1991 році справжнім фахівцем своєї справи археологом О. В. Григор’євим, є окрасою музейної колекції. Буде він представлений і в оновленій експозиції відділу археології краєзнавчого музею в Полтаві.
Установлено, що акінак був знайдений в околицях с. Соснівки колишнього Гадяцького (сучасного Миргородського) р-ну Полтавської області, за 1,5 км на схід від села, виходячи зі ступеню збереженості, у поверхневому шарі ґрунту. Відбулося це ще в сер. 1960-х рр. Зберігався він у Сосницькому громадському музеї історії села, був використаний в експозиції у розділі про події часу «становлення радянської влади» як зразок озброєння її супротивників, з яких на той час можна було називати лише «куркулів».
Меч зберігся добре. Він має довжину 63,3 см, виготовлений із заліза. Акінак з брускоподібним навершям, жолобчастим руків’ям із трьома валиками-пружками для зручності утримування й декорування, перехрестя метеликоподібної форми із двох частин. Двосічне лезо старанно відковане, в перетині має форму видовженого ромбу, в останній третині довжини звужене до вістря. Повздовжне ребро (неврюра) збереглося майже по всій довжині. По краях леза помітні вузькі смужки – сліди заточування.
Цей зброярський артефакт виконаний із дотриманням основних морфологічних характеристик зброярського виробництва скіфської епохи й є зразком якісної роботи майстра-зброяра періоду архаїки. Цілком можливо, що місцем виготовлення меча було Лівобережне лісостепове Подніпров’я, де на той час уже відбулося становлення основних залізоробних центрів і де ковалі доволі якісно виконували зварювальні роботи на таких складних виробах, як мечі. До речі, леза акінаків завжди наварювалися з кількох шарів-смуг сталі різних характеристик, що забезпечевало міцність й надійність таких життєво важливих знарядь для ведення близького бою.
Особливістю соснівського меча є збережена наявність петлі від темляка – присутність під навершям муфти з невеликою петлею, вдягнутої на руків’я у процессі ковальського виготовлення. Ця петелька призначалася для продівання шнура чи ремінця, що охоплював руку воїна, щоб акінак не міг випадково вислизнути з руки під час бою. Швидше за все, саме через пошкодження чи невикористання цього засобу, меч і був втрачений.
Ще одним цікавим елементом акінака залишається його руків’я. Не власне останнє, а його довжина – 6,1 см. Тобто, руків’я розраховане на ширину кисті в 6 см, що зовсім не відповідає ширині руки сучасної пересічної людини в 9–12 см. Як бачимо, кисть наших пращурів у ранньому залізному віці була трохи меншою і скромнішою. Хоча не впевнений, що її сила на сьогодні у більшості людей відповідає силі і вправності цієї частини тіла чоловіка за скіфської епохи.
Залишається додати, що за аналогіями та класифікаційними побудовами археологів меч виготовлений у VII cт. до н. е. Він міг використовуватися, принаймні, не пізніше, як до початку VI cт. до н. е. Належить до невеликої групи добре збережених архаїчних мечів з рештками кріплення темляка. Знахідка за місцем виявлення маркірує округу добре відомого Книшівського городища на Пслі як осередок військового елітарного вершницького контингенту, що осів чи повернувся на береги річки після участі в скіфських походах у Малій Азії.
Див.: Кулатова І. М. Архаїчний меч скіфського часу з басейну Середнього Псла // Археологічний збірник Полтавського краєзнавчого музею. – Полтава, 1992. – Вип. 1. – С. 80–84.
