Часові сенси однієї полтавської площі: Петровська – Леніна – Героїв України

Нинішні покоління полтавців не знають, якою була Полтава до Другої світової війни. Лише поодинокі старожили, що народилися задовго до німецької окупації 1941-1943 рр., пам’ятають, як виглядало місто і, зокрема, та частина історичного центру, яка донедавна йменувалася площею Леніна. З другої половини ХХ століття містяни звикали до пам’ятника Леніну, однойменної площі, зупинки, вулиці, призвичаювалися до того, що піднімаючись з Подолу, розкривається панорама центральних вулиць, а перспектива брукованого узвозу фіксується домінантою скульптури на постаменті. У 2014 р. краєвид змінився, а до серпня 2021 р. анонсоване його радикальне оновлення.

Революція Гідності стала каталізатором активних дій полтавців з демонтажу радянського наративу і символіки. 21 лютого 2014 р. пам’ятник Леніну припинив своє існування у Полтаві, а сквер за ним, як частину спільного простору, найменували на честь Героїв України. І хоча сама площа Леніна була перейменована це у середині 1990-х років на площу Конституції, навіть дотепер містяни послуговуються колишньою назвою, не усвідомлюючи світоглядної вагомості топонімів. Майдан, війна з Росією на сході України, окупація Криму, – ці трагічні та переломні для України події пробудили національну гідність значної кількості українців, спонукали до захисту незалежності держави, подолання васальної залежності від імперської Росії, розриваючи водночас радянські пута і будуючи інше майбутнє.

Упродовж 2016–2017 рр. проактивна громадськість Полтави ініціювала обговорення теми спорудження у місті меморіалу захисникам незалежності України. Надана скороспішно назва скверу − Героїв України − викликала безкінечні запитання: кого саме вважати героями – тих, хто сьогодні воює на сході з Росією чи тих, хто отримав державне звання Героїв? Якому часу присвячувати меморіал – сьогоденню в умовах російсько-української війни чи усій історії становлення незалежної України, починаючи з давніх часів? Який вигляд матиме пам’ятник – традиційний, у вигляді скульптури бійця або скорботного храму, чи новаторський, як абстрактна об’ємно-просторова композиція? Довелося працювати над цими питаннями глибоко, наповнювати оновленим змістом майбутній меморіал, намагаючись з усієї сили відірватися від радянських штампів увічнення пам’яті подій та вшанування героїв. Тепер ці напрацювання ляжуть в основу умов всеукраїнського відкритого конкурсу на кращий проект меморіального комплексу «Борцям за незалежність України».

Найвідповіднішим і найбільш символічним місцем для втілення задуму є площа-сквер Героїв України. Тут на місці поваленого пам’ятника Леніну мала постати нова домінанта, підтримана низкою художньо-архітектурних елементів, що надаватимуть площі нового звучання. Але первісна ідея дістала дуже серйозних трансформацій через наказ офісу Президента України спорудити на цій локації на честь відзначення 30-річчя незалежності держави найбільший державний прапор України в області. Тепер домінантою площі стане 50 метрова щогла з синьо-жовтим стягом. Під егідою головного державного символу на площі-сквері розгортатиметься матеріалізована історія меморіалу Борцям за незалежність України. Яким він буде – побачимо за результатами конкурсу.

Для розуміння важливості архітектурного вирішення площі, що завершує перспективу підйому з Подолу до нагірної Полтави, варто звернутися до історії виникнення цього містобудівного простору. Ще за часів полтавської фортеці тут була відкрита ділянка перед Басманівською дозорною вежею, потім, з початком освоєння земель у глибину плато і знесенням оборонних валів, на цьому місці утворилася своєрідна транспортна розв’язка, від якої розходилися вулиці: униз на Поділ, на північний захід до Круглої площі, на південний схід до Інституту шляхетних дівчат, на захід у бік міського цвинтаря та богадільні, до якої прилягала Петровська площа, що на початках займала квартали обабіч Олександрівського проспекту (тепер вулиця Соборності). Вже до середини ХІХ століття регулярна містобудівна мережа Полтави усталилася, вулиці стали ширшими і рівнішими, квартали більшими за розмірами і правильнішими за формою, а житлова забудова поступово захоплювала вільні території, впритул підступивши до Петровської площі, що зменшилася до одного кварталу між Олександрівською (Соборності) і Ново-Миколаївською (Небесної Сотні) вулицями, та, зрештою, на початок ХХ століття перетворилася на міський Петровський парк.

Лише невелика ділянка історичної Петровської площі, а саме перехрестя тодішніх вулиць –Ново-Миколаївської (Небесної Сотні), її широкої частини що збігала на Поділ, і вузької, що прямувала до центру, та Великої Петровської (Першотравневий проспект) залишилася з первісною назвою та у досить тісних територіальних межах. Наприкінці ХІХ століття майдан перед спуском на Поділ облюбували полтавські візники – вони влаштували тут місце стоянки. Південно-західний фронт невеликої трикутної площі формувався багатоповерховою забудовою в архітектурі модерну, з південного сходу височів прозорий ґратчастий паркан Петровського парку, а з півночі, через вузьке гирло, з площі виходили діагональна вулиця Ново-Петровська (Гагаріна) і нагірна частина Ново-Миколаївської (Небесної Сотні). Трикутний квартал, де зараз існує сквер Героїв України, був забудований.

У такому вигляді існувала Петровська площа до 1941 р. За радянських часів змінилися лише назви вулиць: нагірна частина Ново-Миколаївської стала вулицею Леніна, спуск на Поділ перетворився на Пролетарську, Велика Петровська отримала назву Першотравневого проспекту, діагональна Ново-Петровська, що перетікала у праву вулицю-обрамлення Петровського парку, стала вулицею Каменєва, а вулиця, яка обіймала парк зліва, була названа Ленінською площею.

Ймовірно цю частину Полтави містобудівні перетворення ХХ століття повинні були оминути, якби не війна, яка спричинила значні руйнування капітальної забудови центра. Отож і квартали, що прилягали до Петровської площі, не вцілили, фронтальні будинки були винищені бомбардуваннями і пожежами. Це відкрило шлях до формування нової за абрисами площі, яку треба було наповнити відповідним змістом. Лев Семенович Вайнгорт, тодішній головний архітектор Полтави, запропонував цю ідею і спонукав архітекторів проектної майстерні до розробки архітектури площі. Щодо ідеологічного наповнення, то, зрозуміло, що одна з головних парадних площ міста, ключовий вузол в’їзду до нагірної Полтави з Подолу, мала нести у собі яскравий відбиток тодішнього державного устрою і необговорюваного ідеалу. Тому трикутний квартал між нинішніми вулицями Небесної Сотні, Стрітенською і Гагаріна був розчищений від руїн і зарезервований під відкритий простір. Забудова фронту вулиці Гагаріна, що формувала край майбутнього майдану, була вирівняна за поверховістю та змінена за стилістикою – з різнохарактерної архітектури еклектики і модерну на радянський класицизм, який найліпше відповідав завданню утворення урочистої площі з пам’ятником «вождю пролетаріату». Проте ще до 1960 року підготовлена та архітектурно оформлена площа залишалася без головного елемента – пам’ятника: замість нього майже 15 років існувала квіткова клумба з рисунком зірки або портретом Леніна.

У 1957 р. зарезервована площа могла стати своєрідним меморіалом пам’яті полеглих воїнів на фронтах Другої світової війни, адже тоді Л. С. Вайнгорт шукав місце для розміщення пам’ятника генерал-лейтенанту О. І. Зигіну. Для якнайкращого визначення масштабу майбутнього монументу його дерев’яний силует приміряли на кілька локацій, серед яких була і майбутня площа Леніна. Вочевидь Зигін не переміг Леніна за своєю ідеологічною значущістю і тому був відправлений на інший край Полтави – до новоутвореної площі Зигіна на північному кінці бульвару Каштанова алея в якості містобудівного акценту − військового образу, співзвучного мілітаристській тематиці Поля Полтавської битви з її пам’ятними знаками і монументу Слави на Круглій площі.

Відтак площа Леніна чекала на своє остаточне впорядкування до 1960 р., коли скульптор Л. Ю. Кербель і архітектори О. М. Душкін та Л. С. Вайнгорт запроектували пам’ятник. Для завершення ансамблю площі, на місці знищеного трикутного кварталу, висадили сквер, який відігравав роль спокійного тла для скульптури, підібрали рваний рисунок плит природного каменю для мощення, що символізував динаміку руху країни. Урочистості комплексу додали паркові ліхтарі художнього чавунного литва і класичні паркові дивани з вигнутими опорами.

Минуло вже сім років як Полтава живе в очікуванні гідної заміни віджилому своє пам’ятнику радянської доби. В нових умовах не варто жалкувати про втрачену цілісність містобудівного ансамблю. Зараз Полтава знову отримала шанс оновитися, тому є надія, що цю можливість місто не змарнує.

Для підготовки публікації використані фотоматеріали із зібрання Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, з особистого архіву А.-Л. С. Вайнгорта, з колекції В. С. Бабенка.

Оксана Бєлявська,
кандидат архітектури,
науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.

21 04 park01

21 04 park01

21 04 park01

21 04 park01

21 04 park01