Серед найвідоміших учасників Першого зимового походу і його Полтавської виправи поважне місце посідають уродженці Полтавщини – О. С. Доценко (1897–1941), П. Г. Дяченко (1895–1965), А. П. Зубенко (1890–1963), М. М. Крат (1892–1979), Г. М. Маслівець (1898–1967), Н. А. Никонів (1873–1925), П. В. Певний (1888–1957), К. А. Смовський (1894–1960), Г. П. Чижевський (1886–1936) та ін.
Майже всі вони залишили для нащадків безцінні спогади про ті швидкоплинні дні морозної зими 1919–1920 років, коли їм ненадовго вдалося побувати на жаданій Полтавщині. Той рейд Діючої Армії УНР промайнув немов одна мить. Тоді ніхто з полтавців, майбутніх Лицарів Зимового походу, ще не знав, що для більшості з них то було прощання з Вітчизною. Як з гіркотою писав через цілих півстоліття у далекому Лос-Анджелесі один із учасників походу, уродженець м. Зінькова Г. М. Маслівець: «Ото тоді я востаннє бачив і Полтавщину й Дніпро…».
Нелегкий то був рейд. 12 лютого 1920 року в м-ку Медведівка, що знаходиться на теренах історичного Холодного Яру, командуванням Діючої Армії УНР було прийнято рішення про її перехід на Лівобережжя. За спогадами П. Г. Дяченка, ще під Уманню командарм М. В. Омелянович-Павленко обіцяв йому рейд через Полтавщину і Харківщину. Однак, в умовах партизанської війни планування дій має здебільшого спонтанний характер, спирається на швидкоплинну ситуацію й оптимістичні сподівання. Так чи інакше, але тоді цим сподіванням не судилося збутися.
Зима 1919–1920 року була морозною. Але хоча товщина криги на Дніпрі сягала 1 метра, у місцях стрімкої течії чорніла відкрита вода. Переправа розпочалася вранці 13 лютого і проходила у створі сіл Топилівка–Погоріле, що лежали по різні боки Дніпра. Тодішнє Погоріле було західним кутком полтавського м-ка Вереміївка. Українське військо вийшло на переправу двома колонами. Кінний полк Чорних Запорожців отамана П. Г. Дяченка, що прикривав район від Черкас та Сміли, виступив у Полтавський рейд із села Худяки. Основні сили Армії на чолі з командармом М. В. Омеляновичем-Павленком – рушили з Топилівки.
Отаман П. Г. Дяченко занотував про той день: «Помалу проїхали бокові протоки і перед полком простяглася широка рівнина, а далі синіло Лівобережжя». Вражене краєвидом долини Дніпра, військо ступило на кригу зі співом «Ще не вмерла Україна». Командарм М. В. Омелянович-Павленко згадував: «Дніпро замерз, але не всюди був приступний…, а місцями траплялися … навіть ополонки. Переправа війська … пройшла успішно, хоча поруч … була велика вода». По переправі, без будь-яких перешкод із боку ворога, українські частини обсадили район Вереміївка–Москаленки–Васютинці. Зокрема у Вереміївці квартирувала Волинська дивізія, у селі Москаленки – штаб Армії й Запорізька дивізія, у селі Васютинці – Київська дивізія.
Полтавське селянство було вкрай здивоване приходом «петлюрівського» війська, оскільки вважало його давно розпорошеним, тому і поводило себе дуже обережно. Як згадував у мемуарах про те відношення М. В. Омелянович-Павленко, «воно було якесь загадкове: ворожнечі не було, але не було й щирої відвертости…». У звіті С. В. Петлюрі від 15 лютого він конкретизує причину: «На Полтавщині помічається сильний вплив большовизму, чому населення відноситься до нас байдуже». Гостинно приймаючи Армію й охоче слухаючи її агітаторів, полтавці особливої активності не виявляли. Не додавала оптимізму і ситуація на полудень від району постою. За розвідданими, вже за кілька верст на південь серед селянства спостерігалися ворожі до українського війська настрої, а в м-ку Жовнине мав місце випадок захоплення й обеззброєння роз’їзду Волинської дивізії. Тутешні більшовицькі активісти хотіли відправити арештантів до Кременчука, але вночі роз’їзд утік.
Якщо до походу на Полтавщину командування Армії планувало похід на Лубни і Хорол, то на місці досить швидко з’ясувалося, що обставини розгортаються не на користь українського війська. Уже зранку 14 лютого, в умовах лютого морозу й хуртовини, полк Чорних Запорожців рушив до м. Золотоноша, яке атакував на світанку 15 лютого. Для оволодіння містечком йому було придано кінні сотні – імені Сагайдачного та імені Костя Гордієнка (разом – до 50 шабель). Наліт на місто був абсолютною несподіванкою для більшовицького гарнізону. О 7 годині ранку авангард полку у складі 2-ї сотні та чоти сотника Божка без жодного пострілу захопив залізничну станцію разом із комендантом та охороною. Але згодом розгорівся запеклий бій, у результаті якого Запорожці захопили половину міста по річку. Гарнізон міста чинив шалений спротив. Уникаючи ймовірних невиправданих втрат, полк утримував свою половину міста до вечора, після чого відійшов у напрямі м-ка Іркліїв.
16 лютого в селі Москаленки відбулася нарада вищого командування Армії з командирами дивізій, на якій, з огляду на ускладнення ситуації, було вирішено повернутися на правий берег Дніпра. Під вечір того ж дня частини Діючої Армії УНР отримали наказ командарма М. В. Омеляновича-Павленка готуватися до походу. У наказі, зокрема, говорилося: «Наша армія перейшла на лівий берег Дніпра, де пробула чотири дні. За цей час ми зайняли Черкаси, Золотоношу і зробили велику агітаційну роботу. Селянство побачило, що наша армія існує. Після цього армія повинна перекинутись на правий берег Дніпра. Нашій армії знову доведеться відбути великий похід, котрий може протягтися до місяця, а за той час справа нашої армії повинна стати на державний шлях».
Рішення про повернення Діючої Армії УНР на Правобережжя було прийнято її командуванням під тиском об’єктивних обставин. Опинившись на Лівобережжі, командування Армії ще гостріше відчуло брак зв’язку з політичним центром УНР. Лише за кілька днів боїв військо зазнало впертого спротиву більшовиків. Не вселяли оптимізму настрої селянства щодо готовності до масового виступу. Вагомі корективи у плани командування Армії внесла погода: починаючи від Стрітення, по-весняному гріло сонце, танув і сідав сніг, поверхню дніпровської криги вкрила вода, щоденно побільшуючи загрозу для війська бути притиснутим до відкритої води. Отож-бо, командарм Діючої поспішив повернути військо на Правобережжя.
На Лівобережжі армія перебувала лише 6 днів (з 13 по 18 лютого). 17–18 лютого розпочався зворотний перехід української Армії через Дніпро. Військо рухалося долиною ріки випробуваним маршрутом за напрямом Погоріле–Топилівка. Як згадував отаман П. Г. Дяченко, не чутно було ані пісень, ані жартів. Відхід на захід був ударом для козаків, передусім для уродженців Полтавщини. Під час зворотного переходу погано ковані коні ковзали й падали з вершниками в зимову воду, але крига втримала військо. Подолавши Дніпро, українські дивізії знову стали на відпочинок у районі Холодного Яру. Тут, у Мотронівському монастирі, була відслужена вдячна молебень за успіх походу та відслужена панахида за загиблими та померлими його учасниками.
Нарис підготував науковий співробітник науково-дослідного експозиційного відділу новітньої історії Леонід Кушнір.
