Стрітення Господнє, також Стрітення (грец. συνάντησις «зустріч»), Принесення до Храму (грец. Ἡ Ὑπαπαντὴ τοῦ Κυρίου, лат. Praesentatio Domini, «представлення Господа») – християнське свято, яке відзначається в історичних церквах і деяких протестантських конфесіях 2(15) лютого і належить до числа неперехідних Господських дванадесятих свят. Назва свята перекладається як "зустріч", оскільки в цей день символічно зустрічаються Старий і Новий заповіти в особі Ісуса-Немовляти та Старця Симеона.
Принесення до Єрусалимського храму немовляти Ісуса Христа його батьками Марією та Йосипом відбулося на 40-й день після Різдва і на 32-й день після Обрізання. У Єрусалимському храмі Святе сімейство зустрів Симеон Богоприємець (його саме так охрестили після цієї події). Згідно з Євангелієм від Луки, Симеон був праведником і від Духа Святого був звіщений, що він зможе вмерти лише тоді, як побачить Спасителя. Через триста років те й здійснилося – Симеон міг одержати тепер вічний спокій. Перед смертю старець Симеон сповістив, що Немовля, яке йому нарешті судилося побачити, вийде «на служіння для спасіння людей» і визнав в ньому Месію. Це підтвердила і пророчиця Анна.
Історія святкування  цього дня сягає III і IV століть – саме тоді згадки про Стрітення вперше зустрічаються у творах християнських святих. А офіційно у всій Візантійській імперії цей день було визнано святом у 542 році за правління імператора Юстиніана.
У збірці культової металопластики Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського зберігаються окремі стулки складнів-тетраптихів «Дванадесяті свята» з сюжетом Стрітення. На них – один з варіантів іконографії  цього свята: Симеон тримає Немовля на руках, вкритих пеленами (доторкнутися святині можна тільки з покритими руками), на тлі престолу з жертовником, що символізує жертовну місію життя Ісуса; навпроти — батьки Ісуса та пророчиця Анна.
Окремі стулки таких складнів батьки давали своїм дітям як благословення, коли вони йшли з родини у самостійне життя.
Експонати датуються кінцем ХVІІІ – початком ХІХ ст. та ІІ пол. ХІХ ст. Відлиті з міді, деякі прикрашені різнокольоровими емалями, з навершям у вигляді вушок, куполоподібними закінченнями з сюжетом Новозаповітної Трійці.
Дрібна культова металева пластика була завезена на землі Русі-України з Візантії після прийняття християнства. Наперсні хрести, ікони носили поверх одягу як знак приналежності до цієї релігії. В ХІ – ХІІІ ст. Київська Лаврська майстерня стає центром виготовлення таких предметів у Давньоруській державі. Після монголо-татарської навали, у ХІV – ХVІ ст., центр дрібного культового лиття переміщується до Новгорода, а з кінця ХVІІ ст. до І пол. ХІХ ст. першість посідає Помор’я, зокрема, Виговський монастир, де розповсюджується старообрядництво. У старообрядницькому середовищі набувають поширення дво-три-чотиристулкові складні, які були своєрідними замінниками іконостасів. З другої половини ХІХ ст. у Російський імперії, куди належали і українські землі, різні типи міднолитих хрестів, ікон, складнів отримали широке розповсюдження не тільки в старообрядницькому, а й узагалі народному середовищі, безвідносно до його віросповідання.
У народі Стрітення – це свято зустрічі зими з літом, результатом якої є рання або пізня весна. В цей день колись у церквах України святили воду й свічки, які звалися «громничними», бо їх запалювали і ставили перед образами під час грози, щоб вберегти людей і худобу від грому. Від «громничної» свічки і саме свято, крім «Стрітення» або «Стрічання», називається іще «Громниця».