Щорічно 3 березня в усіх країнах відзначається Всесвітній день письменника – професійне свято літераторів. Повна його назва – Всесвітній день миру для письменника. Це свято відзначається не лише письменниками, а вважається професійним святом усіх представників «четвертої влади».

Хоч професія письменника з’явилась багато століть тому, майстри слова отримали своє свято лише у 1986 році на засіданні 48 конгресу Міжнародного Пен-клубу – правозахисної організації, яка об’єднує професійних письменників, які працюють в різних жанрах літератури.

Щедра полтавська земля. Скількох чудових синів і дочок вигойдала і окрилила вона. Олесь Гончар, Борис Олійник, Олександр Ковінька, Павло Усенко, Олесь Донченко, Анатолій Дімаров, Павло Загребельний, Володимир Малик, Василь Симоненко, брати Тютюнники. І це неповний перелік плеяди славетних літераторів-полтавців. Однак є серед них непересічні особливості, люди-самородки. До таких можна віднести Феодосія Рогового – одного з найвизначніших сучасних стилістів рідного письменства, вчителя за фахом, письменника за покликанням, людини і громадянина.

Народився Феодосій Кирилович 27 серпня 1925 року в с. Пугачівка Морозівської сільської ради Градизького (пізніше Глобинського району Полтавської області) в сім’ї селянина-бідняка. Дитинство хлопця припало на тяжкі роки колективізації і Голодомору, а юність – на роки Другої світової війни і всенародних страждань. Із 1932 року навчався спочатку в Пугачівській початковій школі, потім – у Морозовській семирічці, пізніше – у Жовнинській середній школі, яку закінчив 1941 року.

До червня 1943 року юнак знаходився на тимчасово окупованій території, періодично працював на різних сільськогосподарських роботах. У червні того ж року був примусово вивезений до Німеччини, де працював на одній з шахт Ессена Рурського кам’яновугільного басейну. Після війни працював у рідному селі, рибартілі, сільській раді. 3 серпня 1950 року розпочав педагогічну роботу учителем німецької мови в с. Устимівка Глобинського району Полтавської області. У 1952 році закінчив трирічні Державні курси іноземних мов, у 1957 – Харківський державний педагогічний інститут іноземних мов імені Крупської.

Кілька десятиліть майбутній письменник присвятив педагогічній праці в Устимівській школі. Підкреслюючи виняткову роль сільського вчителя, він виховував у своїх учнів любов до малої батьківщини, рідних місць, отчих країв чи бодай найдрібнішого хутірця з березами і тополями.

Своїми руками разом з дружиною Феодосій Роговий побудував хату, викопав криницю на подвір’ї. У цей час почав писати оповідання, нариси, байки, публікувався в обласній та республіканській пресі. Його помічають – сількора з глибинки запросили на роботу в обласну молодіжну газету «Комсомолець Полтавщини». У середовищі редакції відбулося формування Феодосія Рогового як письменника: тут працювали самобутні поети Андрій Островерхий і Михайло Булах, часто гостювали Григір Тютюнник, Борис Олійник, Іван Драч. Знайомство з Григором Тютюнником згодом переросло в міцну творчу дружбу. Феодосій Кирилович присвятив побратимові-землякові кілька документальних новел, які спочатку друкувала полтавська преса, а згодом «Українська літературна газета». Нариси Рогового з’являються в обласній та республіканській пресі: «Радянській жінці», «Дніпрі», «Прапорі» та ін.

Однак газета не прийняла Феодосія Рогового, хоч як журналіст він проявив себе дуже добре. У ті часи треба було вміти говорити одне, думати друге, робити третє. Такі обставини руйнують людину, схиляють її до безсовісності. Щоб зберегти себе Феодосій залишає газетярську роботу і повертається назад, до сільського життя. Була й інша причина, що змусила Феодосія Кириловича покинути місто і журналістське оточення. Письменник виявився занадто українцем, тобто людиною з добре розвинутою свідомістю. І це зрозуміло, бо Роговий – особистість, наділена справжнім художнім талантом, із потужним потягом до національного.

Повернувшись до села, він взявся за написання знакового роману «Свято останнього млива». Ним володіло бажання розповісти про людей затопленого Посулля, куточка землі, де він народився, де пройшло його дитинство. Любов Феодосія Рогового до свого села, затопленого в 1959 році, у зв’язку з створенням каскаду водосховищ на Дніпрі, просто вражаюча. Такої сили почуття любові до рідного краю, до малої батьківщини в українській чи будь-якій іншій літературі важко зустріти. Кожним словом, кожним реченням свого твору він ніби намагався достукатись до серця читача, щоб продемонструвати, який то був чарівний край, край безмежного простору, чистої цілющої води, соковитих трав.

Роман-епопея «Свято останнього млива» — твір, якому випала нелегка доля, бо йшов він до читача цілих десять років. Побачивши світ 1982р., у 1992р. був відзначений Шевченківською премією. Це сталося за два місяці до смерті письменника.

Своїми книгами «Свято останнього млива», «Великі поминки», «Поруки для батька», «Гріх без прощення» Ф. К. Роговий стверджує, що ми, українці, повинні берегти українську мову від зникнення.

Феодосій Кирилович Роговий прожив лише неповних 67 років, але він і сьогодні залишається з нами: своїми творами, які потребують повного перевидання, своїми співпереживаннями чужого болю, залишається, аби нагадати про найвищу сутність життя людини – творити добро, щоб бути прикладом для справжнього громадянина.

23 03 02 rogov