Щорічно 28 березня у світі відзначають своє професійне свято ті, хто пов’язав своє життя з історичною наукою.
Історики спрямовують науковий пошук на розуміння минулого, на осмислення історичної пам’яті суспільства. Без вивчення історії неможливе формування національної свідомості, що набуває особливої актуальності для України, яка змушена відстоювати свою Незалежність в умовах російської військової агресії.
Одними з перших фіксацій подій минулого, були храмові записи, зокрема, у Стародавньому Єгипті. В античному світі історія виникла спочатку як жанр літератури – у вигляді оповіді про минуле. У Середньовіччі суспільні катаклізми породили загострене світосприйняття. Домінуючу роль у формуванні історичних уявлень у цей час відіграла Біблія. Епоха Ренесансу була ознаменована істотними змінами у сфері культурного та соціального життя, новим ставленням до людини – гуманізмом. У епоху Просвітництва сформувалось світобачення, в якому людина виступала суб’єктом пізнання та перетворення оточуючого світу відповідно до нових знань. На початку ХІХ століття філософське осмислення минулого і сьогодення сприяло виникненню інтелектуально-культурного феномену романтизму. Від просвітництва романтизм сприйняв і розвинув ідею історизму, як принципу змінності історичних епох, кожна з яких формує відповідну свідомість і суспільні порядки. Під впливом ідей романтизму історія поступово оформилась у самостійну дисципліну.
Витоки української історичної думки мали своє вираження у міфологічних уявленнях про навколишній світ. Із кінця VIII – початку IX століть на українських землях дедалі більше поширювалося християнство. Запровадження християнства дало могутній поштовх розвитку освіти і писемності. Писемність відкрила можливості для викладу подій за хронологією, розмежовуючи їх у часі, відокремлюючи минуле від сучасності, що сприяло накопиченню і поширенню історичних знань. Подальше утвердження козацтва, як провідної верстви українського суспільства, посилило прагнення до незалежної національної держави. У імперський період українська історична думка характеризувалася піднесенням інтересу до минулого та прагненням зберегти пам’ятки старовини.
Інституціоналізація історичної науки у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття забезпечила необхідні умови для формування когорти дослідників, для яких професійне зростання поєднувалося із залученням охочих до історичної професії. Налагодженні канали комунікації між фахівцями та початківцями заклали міцні підвалини професійної підготовки та дослідницької практики істориків.
Стійка академічна традиція передбачає належність науки до сфери об’єктивного знання. Накопичений фактологічний матеріал потребує теоретичного осмислення, методологічного обґрунтування та аналітичних узагальнень.
Проте, за комуністичної доби, свобода думки була неприпустимою. Колективістська свідомість практично позбавляла індивідуальності і самостійності, а творчий пошук зводився до коментування джерел. Але, історик не може і не повинен бути лише дистанційованим спостерігачем. Він, з одного боку, має глибоко аналізувати джерела, професійно відтворювати картини минулого, а з іншого – відчувати власну причетність до подій сьогодення.
Зрушення щодо цього відбулись у період перебудови, коли зникла директивність в організації науки та активізувався приплив нових ідей і думок. В умовах збільшення масиву інформації (відкритість архівів, публікація невідомої академічної спадщини), встановлення контактів із зарубіжними колегами, формувалась нова демократична модель української історичної науки.
За роки Незалежності в Україні було також створено нову систему викладання історії, оновлено зміст та структуру історичної освіти.
У наш час професійними ознаками історика стали свобода думки, вільний вибір тематики та інструментарію дослідження. Вітчизняні історики мають можливість виступати з власними ініціативами для утвердження самобутньої картини минулого українського народу, її актуалізації для міжнародної спільноти. Адже, сприйняття глобальної історії зараз відбувається з урахуванням національних традицій, набуває нового значення та змісту.
Підготував – Прохватіло Роман Вікторович, завідувач сектору пересувних і стаціонарних виставок науково-дослідного експозиційного відділу виставкової роботи Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.
