Олесь Гончар у складі студентського батальйону Харківського університету у 1941-му добровільно пішов на фронт. Воював на Київщині. Потрапив в оточення, переживши жахи концтабору на харківській Холодній горі. Концтабірна доля закинула його у рідні місця, під Кобеляки, звідки вдалося втекти. Війну пройшов старшиною мінометної батареї, був двічі поранений, і закінчив її у 1945-му у Празі. У його листі з Дніпропетровська 14 травня 1946 року до товариша юності полтавця Олеся Юренка читаємо: «Одержав твою листівку, не листівку, а ластівку з далекої нашої весни... Не писав нікому в роки війни, бо не думав, що залишуся живим, і не хотілося роз’ятрювати старі рани. Бо пройшов війну в обмотках, набрався солдатських медалей, що ніде вішати, а тіло все позшиване як стара свита, і з недугів зараз не вилізаю…».
«Саме «Прапороносцями», «Людиною і зброєю» О. Гончар підніс ім’я українця з рушницею на рівень, а подекуди і вище інших борців проти фашизму й показав, що українське слово, гнучке і пружне, здатне виразити всю гаму людських почуттів і зобразити весь огром війни», – зазначав Юрій Мушкетик. А в «Щоденниках» 31 червня 1986 року сам письменник занотовує: «Створюючи «Прапороносців» мені, крім іншого, хотілося зняти з народу нашого охоче наліплюване тавро «окупаційності». Хотілося показати, що воювали українці не гірше за інших і крові пролили не менше. Здається, мені це вдалося».
З берега національного до відчуття вселюдських болей піднімаються герої творів «Циклон» і «Тронка», коли над світом нависає загроза застосування водневої бомби. Послухаємо слова морського капітана Дорошенка з роману «Тронка»: «Друзі мої! Ви не чули звуку лічильників Гейгера, не бачили руїн Хіросіми, але думки ваші про те, що й мої… Малою стала планета, а людина велетнем стала. Вона може зруйнувати це небо, хоча й не може його створити знов. Спроможна спалити хмари, що ото рожевіють на сході, але знову не витворить їх. У владі людини – отруїти повітряну оболонку планети, отруїти води океанів, хоч потім очистити їх вона вже ніколи не зможе… Але якщо може людина так багато, то під силу їй і припинити все це! Стоїмо на тому рубежі, коли планета, цей чудовий корабель людства потребує захисту… І для цього хочу жити. Скільки житиму, кожне діло моє, кожен крок буде проти бомби. І коли вітчизна накаже потопити її - вважатиму це вінцем свого життя…».
Так само на всепланетарну площину виходить і роман «Собор», в основі якого доля духовного начала у житті суспільства. В час, коли знищувалася пам’ять українського роду і прароду, Олесь Гончар ударив у соборні дзвони, закликаючи захистити наші святині і не дати знищити нашу пам’ять, пригадати хто ми є на цій землі. Останній роман «Твоя зоря» можна назвати твором про шляхи і напрямки сучасної цивілізації. Це сум за природними началами життя. У ньому лунають ті ж самі пекучі питання - нащо ми покликані у цей світ, в якому краю живемо...
Олесь Терентійович чужий біль, фізичний чи душевний, сприймав як свій. Він, той біль, одбивався в усій його постаті, в обличчі, в очах. Життєвий і творчий шлях письменника, особисті людські якості давали йому право гідно репрезентувати свою країну, свій народ на ниві широкої громадської діяльності. З 1975 року Олесь Гончар очолював Український республіканський комітет захисту миру, був членом Всесвітньої Ради Миру. А це щоденна невсипуща чесна праця на державному рівні зі зміцнення міжнародних культурних взаємозв’язків за утвердження миру на землі, роззброєння та безпеку, дотримання основ світового порядку.
На фото: 1. Зустріч із Постійним представником Нігерії при ООН, головою спеціального комітету ООН проти апартеїду Є.О. Огбу. Київ, 7 травня 1975 р.
2. Олесь Гончар з американською делегацією (у центрі – письменник Джеймс Олдрідж). Київ, 1980-ті рр.
3. Олесь Гончар і американська правозахисниця Анджела Девіс (на зустрічі присутні письменники Чингіз Айтматов і Віталій Коротич). Київ, 3 серпня 1981 р.
4. Іноземна делегація прихильників миру перед будівлею Українського республіканського комітету захисту миру. Київ, 1980-ті рр.
Підготували старші наукові співробітники науково-дослідного експозиційного відділу новітньої історії музею Клочко В. і Усенко В.
