Буде він собором височіти
    На далекі і близькі світи,
    І нова Вкраїна свіжі квіти
    Не забуде сину принести
    Петро Ротач

Серед когорти славетних полтавців досить виразною є постать Олеся Терентійовича Гончара – журналіста, письменника, фронтовика, державного і громадського діяча. Його життєвий і творчий шлях – предмет досліджень провідних літературознавців, мовознавців та краєзнавців. Справжнім творцем «Полтавської гончаріани» став відомий педагог, дослідник, літературознавець, доктор філологічних наук, професор, академік АН вищої освіти України, ректор Полтавського національного університету ім. В.Г.Короленка (2009-2021 рр.) М.І.Степаненко. Саме завдяки дослідженням цього талановитого вченого науковці музею мають змогу досконало вивчити біографію Олеся Гончара.
Народився 3 квітня 1918 року у с. Ломівка на Дніпропетровщині. Однак, обставини склалися так, що письменник усе життя як місце народження вказував с. Суха на Полтавщині (тепер с. Суха Кобеляцької територіальної громади). Саме до цього населеного пункту 3-річного хлопчика-сироту забрали дідусь і бабуся після смерті його матері.
У 1927 р., зі вступом малого Сашка до школи, у сільській раді виписали нове свідоцтво про народження. З того часу Олександр Біличенко став Олесем Гончаром, уродженцем с. Суха.
Тридцяті роки в житті Олеся Терентійовича – період становлення його як митця.
Перші ще учнівські та юнкорівські проби пера викликали в молодого письменника життєву потребу спілкуватися з такими як і сам авторами-початківцями, ділитися з ними творчими задумами, почути їхню думку про перші вірші, прозові публікації в районній газеті, молодіжній республіканській пресі. Налагодженню контактів посприяв його ранній прихід у журналістику. Значну роль у цьому зіграв  Олесь Юренко – друг та багаторічний адресат О.Гончара. У той час Олесь Степанович Юренко працював  секретарем редакції Козельщинської районної газети «Розгорнути фронтом». так, у 1933 р., після закінчення Бреусівської семирічної школи майбутній письменник почав працювати в редакції, заснованої у 1930 р., газети «Розгорнутим фронтом». А, вже через рік здібного юнака редакції газети рекомендувала на навчання в Харківський технікум журналістики.
У студентські роки О.Т.Гончар вів активне листування з Олесем Юренком, Василем Тараненком, Михайлом Сичем, Павлом М’якушкою, з новими друзями із редакції харківських газет, журналів, кабінету молодого автора. Та з довоєнного епістолярію лише Олесь Юренко зберіг листи свого друга, і це не дивно, адже кожен із цих сильних духом чоловіків щораз знаходили слова підтримки, а іноді й дружньої, але не менш гострої критики. У 2002 р. документальну спадщину батька передав до фондів Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського його син Юрій Олександрович Юренко.
У 1937 р. випускника технікуму було призначено відповідальним секретарем Гадяцької районної газети. Однак його приваблює інше – вчителювання. І знову допоміг вірний товариш – Олесь Юренко, який посприяв влаштуванню Олеся Гончара до школи в с. Мануйлівка Козельщинського району. Півроку тривала нелегка педагогічна діяльність. У той час у його житті відбулася особлива подія – він уперше відвідав батька. Сестра Олександра Терентіївна згадувала, що мачуха не надто гостинно прийняла пасинка, а він все одно радів зустрічі з сестрою, побував на могилі матері, почув голос батька. Мабуть тоді юнак пробачив усі життєві перипетії, які довелося пережити родині Гончарів-Біличенків.
Із 1938 р. О.Гончар навчався на філологічному факультеті Харківського університету. Щасливий час навчання та пошуків власного шляху перервала війна. Олесь, як і багато його товаришів пішов на фронт. Напівозброєний студентський батальйон, в якому він служив, із боями відступав аж до Білгорода. Там юнак був поранений, коли його військова частина потрапила в оточення. Полон. Холодна гора. Табір для військовополонених в місті його юності. Про долю студентського батальйону письменник розповів у романі «Людина і зброя», за який був нагороджений Державною премією ім. Т.Г.Шевченка.
Після завершення війни прибув до Харкова. Однак там не затримався бо, в колись надто ласкавому і щедрому до нього місті, все краяло серце, пригнічувало, викликало болісні спогади. Поїхав до Дніпропетровська, неподалік від якого жили його батько і молодший брат, яких забрала війна, де жила і працювала його сестра. Там вступив  до університету, ночами при світлі карбідної лампи писав роман «Прапороносці». Робота над книгою тривала три повоєнні роки.  Навідувався при нагоді до Сухої, провідував родину. Слова про молодого талановитого письменника розлетілася Україною та за її межами.
Нелегкою була творча дорога Олеся Гончара. Письменник мав колосальне терпіння та надзвичайну працьовитість. Коли з-під його «пера» виходив твір, він заспокоювався проте ненадовго або шліфував написане, або брався до нового роману, повісті, новели чи статті.
Невід’ємною частиною творчого життя, потребою душі Гончара було листування з друзями, колегами по цеху і широким колом читачів. Навіть тоді, коли став відомим письменником, депутатом і одержував від шанувальників творчості і виборців десятки листів щотижня, Олесь Терентійович взяв собі за правило передусім відповідати школярам, літгуртківцям, не лишати без уваги жодної скарги громадян. Примітно, що на відміну від нинішніх народних депутатів, кожен з яких має чимало помічників, Олесь Гончар міг сподіватися тільки на незмінну допомогу дружини – Валентини Данилівни, якій диктував відповіді на листи виборців та звернення громадян з прохання допомоги у вирішенні якогось питання.
Навіть в останні роки життя, переживши три інфаркти й інсульт Олесь Терентійович хоч кількома рядками власноруч відповідав на листи, вітав молодих авторів із виходом книжки, вважав за потрібне «зробити людині хай і незнайомій, хоч маленьке добро».
Епістолярна спадщина Олеся Гончара, що зберігається в Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського – яскрава, експресивна, унікальна ілюстрація до кожного етапу життєвого шляху видатного письменника.
У с. Суха на Кобеляччині 28 серпня 2000 р., у хаті бабусі Прісі був відкритий літературно-меморіальний музей – садиба Олеся Гончара. На урочистості завітали ініціатори його створення – вдова Валентина Гончар і академік Петро Тронько, також рідна сестра митця Олександра Сова з дітьми, двоюрідні та троюрідні брати та сестри, письменники Іван Драч і Дмитро Павличко.
Глибоке духовне надбання уславленого письменника і громадського діяча Олеся Терентійовича Гончара вічно живитиме українське суспільство. А маленьке село Суха набуло всеукраїнської слави, як місце, де починався великий поборник правди, захисник народу, совість української нації Олесь Терентійович Гончар.

23 04 03 gonchar

Підготувала старший науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Наталія Шумейко